Про дідову дочку і бабину дочку

В однім селі побрався дід з бабою, та й була в діда дочка, та й була в баби дочка. Баба страшенно ненавиділа дідову дочку, бо вона була багато краща за її дочку. Та й враз називала дідову дочку сміттяркою. Дід дуже сердився на бабу, що вона його дочку не споважує. Але що мав дід робити? Дід був простенький, хоч кіл йому теши на голові. Мусив бабу терпіти, бо не мав де подітися. До баби пристав, ні хатки не мав свеї, ніякого притулку. Баба все посилала його до ґаздів на роботи, а сама брала гроші в ґаздів за його роботу, він сам не мав права брати. А над дідовою дочкою так знущалася, що вже й не сказати.

Каже бабина дочка до мами свеї:

— Мамо, я вичитала в книжці, що є країна така, що, ади, в нас тепер пилипівка, студено, морозливо, а в тій країні ростуть ягоди. Чи ми би не вислали цю посмітюху в той край, та би принесла мені ягід? Мені так захотілося свіжих ягід.

А то не так тих ягід хотіла вона, як хотіла позбутися дідової дочки з хати. Бо на дідову дівчину дуже заглядали парубки та й хотіли її взяти за жінку, а на бабину навіть оком не звертали. «А як її не буде в нашій хаті, то вже будуть до мене звертатися парубки, мене любити. Ми її вишлем так далеко, аби її вовки з’їли. Аби вона ніколи-ніколи не повернулася до нашої хати.» Так думала бабина дочка.

А баба поганська, пестячи свою дочку, каже їй:

— Я давно вже це, донечко, мріяла зробити, але побоювалася чоловіка свого.

Каже донька:

— Нема чого боятися. Ми його відішлемо далеко-далеко, поза десяте село і наймемо його там до ґаздів робити. Так, що його вдома довго не буде.

Одної днини каже баба до дідової дочки:

— На тобі оцей кошик, сміттярко пуста, та найди таку країну теплу, щоб ти принесла моїй дочці та й мені ягід. Бо як не принесеш, то я тебе уб’ю на смерть смертельну.

Каже дівчина жалісно:

— Мамо-мамо, де я знайду ягід в такий час морозливий, що іній на деревах висить?

— Мене це нічого не обходить, — сказала проклята баба. — Мені так має бути, як я сказала, інакше ні. А то вб’ю. Знайду тебе край світу і вб’ю.

Дала їй сведер обідраний, постоли обірвані і сказала:

— Рушай в світ за очі, аби мені борзо були ягоди. Інакше не вертайся.

Пішла дівчина в путь далеку плачучи. Іде, іде, надибає коло дороги керничку. Таку забруднену, таку занехаяну, що гидко води людям напитися. Нараз та керничка заговорила до дівчини:

— Прочисть мене, дівчинко. Будуть люди йти водицю пити, простибі скажуть. А я тобі стануся у допомозі.

Дівчина приклякла до камінця, почистила керничку як слід. Стала водиця як сльоза чистенька. Керничка подякувала дівчині, і пішла дівчина далі незнаною дорогою.

Зайшла вона в ліс, величезний і темний. Уже й назад не вернутися і не знати, куди йти вперед. Дівчина заблудила в темному лісі. І сказала вона:

— Боже, Боже, де я маю ночувати? Напевне мене мачуха вислала, щоби мене звір з’їла, щоб мене більше не було, лиш тільки її дочка жила.

Все йде та й деревце за деревцем руками обмацує, бо темнота велика. Нараз уздріла малесеньке-малесеньке світельце. І трохи втішилася дівчина, і на то світельце пішла. А то малесенька-малесенька хатка з одним віконечком. Постукала дівчина пальчиком у віконечко. А там бабка. Нахилилася бабка у віконечко до дівчини та й каже їй:

— Яка тебе біда, дівчинко, понесла в таку пітьму та в такі ліси темні, непрозорні у такий пізній час?

— Лиха мачуха післала мене, тіточко моя дорога. Пустіть мене в хату, я вам усе розкажу. Я дуже змерзла.

Бабка отворила низенькі дверцята, взяла дівчину за руку, завела в хатину і післала на піч грітися. Дівчина плаче з радощів, що вона в хатині теплій. А бабка гине знати, що за подія занесла дівчину в такі темні ліси. І дівчина все розказала бабці. Розказала, як вона бідує в мачухи та й як післала її мачуха принести серед зими ягід. Бабка слухаючи й сама почала плакати. Та все пестить дівчину та й каже їй:

— Не журися, дівчинко, я тебе пораджу, вийдеш ти з цеї біди. Я знаю, ти голодна. Я би тобі дала їсти, але я не маю нічого вареного. Я вже віддавна не варю в печі їсти, бо в мене в печі сиплеться в горшки перегоріла глина. Мені треба обмастити пічку зсередини глиною, а я вже не годна. Прислабла я і не годна сама це зробити. А я би хотіла зварити тепленької їди. І ти би попоїла, і я би попоїла.

Каже дівчина:

— Тіточко, я зараз вимащу вам пічку.

Та пішла надвір поза хатчину, нашкребла в миску мерзлої глини, насипала водички, замісила ту глинку, засвітила каганчик, залізла в пічку і файно її вимастила. Зварила бабка їсточки, попоїли файно і полягали спати.

Рано повставали, каже бабка до дівчини:

— Виходім надвір.

Вийшли надвір, і бабка сказала:

— Іди цею засніженою стежиною, іди і йди. І там надибаєш дванадцять дубів укупочці. Це буде великий знак. Під кожним дубом буде сидіти чоловік з бородою. Кожен чоловік має свою назву. Оден зветься Січень, другий — Лютий, третій — Березень, четвертий — Квітень, п’ятий — Май, шестий — Червень, семий — Липень, осьмий — Серпень, дев’ятий — Вересень, десятий — Жовтень, одинадцятий — Листопад, дванадцятий — Грудень. Це є Дванадцять Місяців, це всі мої сини, — сказала бабка. — Увійди в середину між них. Би ти їх не боялася. Вони тобі нічого лихого не подіють. Розкажи їм про всю свою біду, яку ти терпиш від свеї мачухи. Скажи, що мачуха вислала тебе за ягодами. І би сказала, що ти по дорозі пацила. Як ти керничку чистила і як найшла хатину в темному лісі. І як ти в баби пічку мастила і в баби ночувала. І скажи, що баба тебе поправила стежкою до них. Щоби ти все поправді казала тим людям. Вони це все будуть слухати.

І дівчина пішла. Надійшла вона на ті дуби. А під кожним дубом сидить чоловік з довгою бородою. І розказала вона їм усе поправді. Тоді поговорили ті люди між собою:

— Браття, рятуймо цю дівчину нещасливу. Нехай вона жиє, поки їй Бог присудив.

Каже Січень місяць до Квітня:

— Квітню, обігрій оту поляну.

Нараз поляна обігрілася. Тоді сказав Квітень до Мая:

— Обмий цю поляну дощем теплим.

І Май обмив полянку, обросив її дощем та й сказав до Червня:

— Зацвіти поляну ягодами.

І зацвів Червень ягодами. І сказав Червень до Липня:

— А ти зроди файні ягоди.

І зродили нараз ягоди, що не мож надивитися.

— Іди, дівчино, збирай ягоди та й їж, скільки можеш, і набирай повен кошик. І неси свої мачусі.

І принесла вона ті ягоди до хати у зимову пору. Мачуха аж за очі ймилася, здивувалася страшенно. А її дочка сказала:

— А що, мамо, я вам казала? З нею можна зробити що хотіти. А мачуха сказала до свеї дівчини:

— А ти годна таке вшкварити?

— Та як така посмітюха могла вшкварити, то я поготів це вшкварю.

— Ану-ко бери кошика та й іди. Відшукай це місце.

— Е, мамо, я мушу в неї випитатися, якими вона дорогами йшла

і де вона була. Вона мусить мені все поправді сказати, інакше я її вб’ю.

І бідолашна дівчина все їй поправді сказала. Пішла бабина дочка тою самою дорогою, якою йшла дідова дочка.

А перед тим, як ще дідова дочка не повернулася, прийшов дідо до хати з роботи, а дочки нема. Спитався він у жінки:

— Де моя дочка? Де ти її поділа? А баба йому сказала:

— Пішла шукати легкого хліба. Не слухала мене.

Дід гірко заплакав та й назад вернувся на свою роботу.

А тепер пішла вже бабина дочка, а дідова зосталася дома. А дід знову ввійшов у хату. Та як уздрів свою рідну дочку, то з радощів не знав, що робити. А баба йому все розказала та й показала ягоди.

— Видиш, чоловіче, що вона зуміла принести в зимову пору? Такі файні ягоди. Її лиш треба учити і грозити. І карати, і сварити, то вона все зуміє зробити.

А дід запитався:

— А де твоя дочка?

— Ге, моя також пішла тою дорогою. Моя буде цілу зиму носити ягоди. Та я буду продавати в місті та великі гроші побирати, та багатіти. Бо я маю голову, не пня.

— Е, — дід сказав, — коби лиш миром це було.

Бо, знаєте, любив він бабину дочку, навидів, лиш тільки баба його дочку ненавиділа.

І дійшла бабина дочка до тої кернички. А керничка заговорила людським голосом та й попросила дівчину:

— Почисть мене, не минай мене. Люди будуть пити воду, простибі скажуть.

Сказала бабина дівчина:

— Ага! Буду я киринити свої білі руки в твойому болоті. Я не маю коли.

Та й пішла далі.

І зайшла вона також у темні ліси, тим слідом, яким ішла дідова дівчина. Надибала ту хатинку маленьку. Попросилася в хату переночувати, бо збоялася, щоби її звір не з’їла в лісі. Бабка впустила її в хату та й сказала їй:

— Я би тебе вгостила, але в мене пічка не мащена, і як я зварю, їда буде брудна. Якби ти вимастила пічку, то я би наварила їсти і для тебе, і для себе. Ми би попоїли й голодні не спали.

— Ага! Я й так не голодна. Я що, буду вам мастити піч та собі руки бруднити глиною? До днини недалеко. Я маю свою дорогу.

Настала днина, дівчина схопилася, як той вовк у лісі, та й пішла до тих дубів. А там все було так, як розказувала дідова дівчина. Тоти люди кажуть дівчині:

— За чим тебе лиха біда сюди навела?

— Я ніякої біди не маю і не знаю. Я у свеї мами так жию, як у Бога за дверми. Ви мені борзо показуйте ту поляну, де ягоди ростуть, бо я хочу борзо набрати і до хати шкребтати.

— Е, — каже Січень, — ади, генде та поляна.

Дівчина стала на поляні, стоїть, роззирається та й каже:

— Де тоти ягоди, де, що я їх не вижу? Каже Січень:

— Зараз, зараз будеш видіти.

Січень покрив полянку мокрим сніжком. Той сніжок обсипав і дівчину. А дівчина кричить:

— Ей, що за чудо, що зима пішла, а ягід все не видко?!

— Зараз, зараз будуть ягоди. Потерпи трохи, ти дуже нервова. Каже Січень до Лютого:

— Ану потисни морозом.

Лютий обтис дівчину морозом, дівчина обледилася, що вже її не видко, лиш стовп леду став. Не рухнутися, ні руками, ні ногами, ні головою. Вся вона в леду, стовп леду з неї зробився.

А на сьогоднішній день хто би міг найти це місце, той був би дуже щасливий чоловік.

Пішов я у місто, купив горнець, та й цій байці конець.