Давно це діялось, ще за часів царя Гороха, коли на землі води було трохи, а мого батька ще й на світі не було. Був у нас чумацький шарабан, увесь дерев’яний, навіть вісь для коліс дерев’яна. Ще звечора сусід Гаврило повідомив, що вдосвіта вирушаємо до Криму по сіль. Наказав підготувати воза, гарно помазати вісь дьогтем, волів нагодувати, «лапті» їм пошити у далеку дорогу.
Чи спав я, чи не спав, аж вранці чую:
— Саво, ти готовий?
Я поважно вийшов з двору, а чиїсь дужі руки підхопили мене і посадили на воза. Наша каруца була посеред вервечки чумацьких каруц.
Їдемо день, їдемо другий, десятий. Навколо степ без краю. Раптом гульк — попереду переливається на сонці кам’яна сіль. Я як скочив з воза, як побіг. Та провалився у велику яму. Лежу, руки-ноги цілі, поворушив, ворушаться. Встав, оглядівся — сонечко сяє, пташки співають, а навколо ні душі.
Пішов я по дорозі, дійшов до палацу. Стоїть дворець із семи яєць, пряничком зачинений, бубличком зав’язаний. Я бубличок відкусив, двері й відчинилися. А там кінь золотий стоїть, тільки незвичайний: самий передок, а задка немає. І просить людським голосом:
— Допоможи! Я тобі у пригоді стану.
Подивився я навколо, а під кришталевою горою задок пасеться. Я до нього. Пригнав до передка, приставив і засяяв кінь небаченою красою.
— Проси, чого хочеш, — каже.
— Поверни мене назад, до чумаків, — говорю я.
Не знаю, чи справді це було, чи наснилося, але опритомнів я аж у своєму дворі. До мене підбігла мама, весело замахав хвостом Полкан. А мама і каже:
— Саво, синочку, народився твій батько! Привітайся з ним.
Я був дуже щасливий, обнімаючи батька. А чумаки розповідали про те, як вони Чумацьким Шляхом їздили, як сіль добували, як золотий кінь допоміг їм шлях додому знайти. Я все слухав і думав, як то батько може народитися пізніше за сина?
Ось і казочці кінець, слухать увірвавсь терпець.