В одному селі жила старенька. Було в неї троє дітей. Ось що не день, сили танули, як віск на сонці. «Піду, — думає, — до старшої дочки. Я ж її вчила шити, вона і собі, і людям шиє. Є в неї і хліб, і до хліба».
Прийшла до дочки, а та і питає:
— Де це ви, мамо, ходите?
Стидно стало матері проситись до дочки жити.
— Та йду хліба просити, може, добрі люди подадуть.
— Як же ви, мамо, з пустими руками? Нате вам торбину, та йдіть швидше, бо скоро чоловік з поля вернеця.
Взяла мати торбу, нахилила голову та й пішла до середньої дочки. Прийшла з надією, що та її приютить, бо навчила її прясти. І був в неї і хліб, і до хліба. Прийшла, а та й питає:
— А де це ви, мамо, йдете?
Та їй сказала, що, мовляв, хліба просити.
— Як же ви без палиці вирушили в дорогу, а як собаки нападуть? Нате вам палицю і йдіть. Та обходьте поза селом, бо скоро їхатиме мій чоловік із ярмарку.
Пішла мати… Іде, вже й ніч скоро. А ось і хата найменшого сина. А в нього і в хаті не топиться, і дітей шестеро. Зайшла, а сили вже й зовсім не стало. Підійшла до неї невістка, нічого не розпитувала, дала їй печену картоплю, син налив гарячого узвару. І тільки тоді почали розпитувати, чого мати така зажурена.
Вислухали уважно і сказали:
— Ніде ви, мамо, від нас не підете. Лізьте на піч, а ви, діти, зігрійте бабусю своїми рученятами. Хліба у нас немає, а вродила картопля, тож і на вас хвате.
Так і осталась жити старенька у найменшого свого. Ось і прийшло времня умирати, гукає вона до себе дітей.
Старшій дочці віддає торбу, середній — ціпок, а найменшому синові — маленький вузличок.
Померла мати. Найменший за горем і за вузлик забув. Прийшла зима і принесла у село голод. Нічого ні їсти, ніде і взяти. Згадав син про подарок від матері. Розв’язав, а там декілька золотих копійочок. Тільки він їх узяв у руки, а на тому місці ще появилися. Так і розбагатіли вони. Та ніколи не забували про бідних, про те, що не тільки в грошах багатство.