Було це давним-давно. Так давно, що навіть найстаріші люди запам’ятували, чи то казка, чи то бувальщина.
Жили колись на окраїні Багви Микита і Параска. Добре жили, душа в душу, а от діточок їм довго бог не давав. Проходив якось селом старець, сивий-сивий, аж білий. Брудний, обідраний, весь в болячках, аж лячно дивитись.
Ніхто не захотів пустити його на ніч. А Параска пожаліла бідака та й впросила Микиту прихистити його хоч на одну нічку. Нагодували, дали сяку-таку лаху прикрити грішне тіло, а болячки замастили свіжим здером. По сьому й заснули. Прокинулись рано, а гостя немає, лише три яблучка на столі лежать. А яблуні тоді ще в селі не росли і яблука були ласощами.
Микита дуже любив свою жінку, а тому віддав їй усі три плоди. З’їла Параска і сталося диво, вона затяжіла.
А загодя і дітки народилися, трійня — два хлопчики і дівчинка. Та не довго втішалися своїми діточками Микита з Параскою. Занедужала господиня і скоро померла. Важко було Микиті з трьома дітлахами, тяжко банував він за дружиною.
Пройшло три роки, і вирішив він оженитись вдруге. «І мені підмога буде, і дітям мати», — подумав Микита та й привів до хати молоду й вродливу Палажку.
З перших же днів незлюбила мачуха дітей, гірше лютого ворога зненавиділа їх. А Микита закохався в красуню, що й світу білого не бачить.
— Забери їх, куди хочеш,- сказала одного разу мачуха. — а якщо ні, то я піду від тебе!
Зажурився Микита, жаль дітей,та сліпа любов до Палажки перемогла.
— Сідайте діти на віз, поїдемо до хрещеного,- сказав він.
Посідали малюки з радістю та й їдуть. Довіз їх батько до скирти з соломою, посадив у солому та й каже:
— Я поїду в ліс нарубати дров, а ви тут посидьте. Я скоро повернусь та
й поїдемо далі.
Поїхав у ліс, прибив до дуба дощечку. Вітер дощечкою гойдає, а та стукає об дерево. Діти кажуть:
— Он наш татко дрова рубає.
Чекали, чекали, померзли дуже. Сестричка зняла з себе свитку, обняла братиків, прикрила себе і їх свиткою. Микиті не спиться.Коли чує хтось стукає у вікно.
Він до вікна. Бачить, голубка біла крилами в шибку б’є, ніби щось сказати хоче. А то була душа Параски. Вона прилетіла діточок рятувати. Зрозумів це Микита. Кобеняк на плечі, коней сідлає і чимдуж до скирти.
Прилітає до скирти, коней загнав, а біля скирти висока тополя зеленіє на білому снігу. Зашуміла тополя, загойдалася, побачивши Микиту, а Микита, зрозумівши все, закам’янів навіки.
Ось і стоять біля Головатого ліска тополя а біля неї камінь. Тільки скирти давно немає, люди рознесли, вітри розвіяли.