Якось лисиця захопилась полюванням і навіть не помітила, як споночіло. Вона далеко забігла від свого лисеняти, а коли повернулась до нори, його там уже не було.
Довго плакала лисиця, але сльозами горю не зарадиш. Отож пішла вона лісом шукати свою дитину. У кожного звіра, який траплявся їй дорогою, вона запитувала те саме:
— Скажи мені братику, чи не бачив ти, бува, мого синочка, лисеняти?
Вовк відповів їй:
— Ні, сестрице, не бачив.
Кабан теж відповів:
— Ні, сестрице, не зустрічав я твого синочка.
Запитувала лисиця і оленя, і собаку, і багатьох інших звірів. На останок, здибавши буйвола, запитала і його:
— Братику буйволе, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?
Буйвіл, нашорошивши вуха, каже:
— А який він із себе, твій синочок?
— Та це така чистенька дитинка, носик має гостренький, оченята кругленькі, хутро шовкове, хвостик пухнастий.
— Ні, не бачив такого, але трапилось мені дорогою жалюгідне створіння: очі в нього загноєні, вуха звисають, писок брудний, хвіст геть обліз. Усе воно якесь коростяве й худюще-прехудюще, ледь ногами перебирає.
— Ой лишенько! — закричала лисиця. — Так це ж і є мій синочок!
— Та невже? — здивувався буйвіл. — Але ж ти казала, що твій синочок — красень!
— Ех, братику! — вигукнула лисиця, схлипуючи. — Хіба ти не знаєш, що для кожної матері її дитина найгарніша в світі?!