Ледача жінка

Жили собі чоловік та жінка. Жилося чоловікові дуже тяжко — вся робота на ньому і в полі, і вдома. Бо жінка все життя тяжко хворіє. Зовсім вибився з сил чоловік, а жінка все стогне та просить чоловіка то одне, то інше зробити. А він дуже її любив і виконував всі її забаганки. Кум же, дивлячись на все це, говорив:

— Ти, куме, чи головою вдарився, чи сліпий. Та вона здорова, як віл, із тебе просто збиткується.

Не вірить йому чоловік.

— Тобі добре, куме, так говорити, в тебе здорова жінка, а в мене хвора.

— Та візьми, куме, доброго батога та всип їй добряче, вона за п’ять хвилин одужає.

Махне чоловік рукою, похилить голову та і йде виконувати чергові вередливі забаганки жінки.

Якось повернувся чоловік зі степу, саме косовиця була. Жара неймовірна. Ледь ноги волочить, бідолаха, а жінка з хати:

— Ой, ой, мабуть, помру. Та зроби, чоловіче добрий, що-небудь.

— Що ж треба робити?

— Чула я від мудрих людей, що коли вдягти шапку, кожуха та валянки...

— Та ти що, зовсім здуріла? На вулиці жара!

— Не перебивай. І взяти батога і ганяти нашого Сірка кругом хати, доки той не оправиться. Потім якщо все те лайно зібрати, зварити і з’їсти, то і виздоровієш. Я б сама поганяла Сірка, але не годна встати.

Немає чого робити бідоласі, мусить виконувати волю жінки. Одягнув кожуха, валянки, шапку і заходився батогом ганяти Сірка кругом хати. Кум це зобачив це та й говорить:

— А в тебе таки клепки не вистачає.

А бідолаха не зважає, ганяє Сірка, аж упрів. А жінка з хати:

— Ой, та скоро ти там вже, бо помру.

— Та вже Сірко оправився, зараз зберу.

— Та живо ж мені став у казан та вари.

Варить чоловік.

— Ну то що, вже кипить?

— Закипіло,

— Ану спробуй вариво, яке воно?

— Та паскудне.

— То добав солі, перчику, лаврового листа.

— Додав.

— То тепер воно яке?

— Яке, лайно, як лайно.

— Раз тобі здоровому погане, то куди вже мені хворій його їсти. Піди вилий.

Вийшов, виливає. А кум до хати йде з гарапником. Каже:

— Я тобі жінку вмить вилікую, а ти, куме, не заважай, бо й тобі перепаде.

Та як учистить куму раз та другий, та третій. Та як закричить:

— Вставай!

А та:

— Чоловіче, та куди ж ти дивишся, мене вбивають, а ти стоїш?

А кум як вперіщить вчетверте, куму з печі як вітром здуло.

— Ой, куме, не бийте тільки, я все буду робити, чесне слово!

— Живо, кума, обід на стіл і хутко до корчми за пляшкою. Як запізнишся, то вичиню як сидорову козу, зрозуміло?

— Я миттю, куме.

Більше кума ніколи не хворіла. А ліки в чоловіка висіли завжди на видному місці.