Колись на землі жив змій. Багато він пожер людей, бо дужчого від нього на світі не було. В той час жили Кузьма і Дем’ян — Божі ковалі. От задумали вони того змія із світу згубити. Змій поткнувся до них, а вони в кузню. І заперли залізні двері.
Змій і каже:
— Кузьмо, Дем’яне, Божі ковалі, відчиніть, а то ковтну вас із кузнею!
Ті й відповідають:
— Коли ти силу маєш, то пролижи двері. А ми тоді сядемо на язик і ковтай
Змій лиже, а ковалі гріють та й гріють залізо, та кують кліщі. Пролизав змій двері, всунув язик. Кузьма та Дем’ян кліщами за той язик! І почали гатить молотами. Уморили змія, запрягли в плуг, що на дванадцять пар волів, і давай орати.
Орали степ уздовж й упоперек. І скільки змій не просив, не давали йому ні пити, ні їсти.
— Буде з тебе, — кажуть, — і того жиру, що відкохав на людях!
— Ну, — каже змій, — коли так, то перед страшним судом освічу я своїм жиром увесь світ.
Довго ще орали, чи ні, дійшло до моря. Змій у море і давай згарячу пити. Випив усе море й лопнув. Кузьма та Дем’ян узяли й закопали того змія під горою.
Ніхто не знає, коли це в світі було. А ось небагато років тому полився гас із тої гори. Цебто і кінець світу близько. В слободах і тепер не всякий світить гасом, бо він нечистий.
Кузьма і Дем’ян, поки не заморили змія, орали глибоко і потекли річки. А як заморили, то орали мілко і стали балки!