Задумав один парубок оженитися. От думає він, кого б тут у старости взяти? «Піду я до свого рідного дядька, візьму його у старости». Так і зробив. Прийшов до дядька і каже:
— Дядьку, дядьку, пособіть, будь ласка, моєму горю. Ходімте зі мною у старости.
Дядько собі й питає:
— А до кого, племіннику, думаєш іти?
— Я думаю, дядьку, хоч би й до Гордія Івановича Вертогора. У нього дівчина брава, очі чорні, сама моторна, треба до неї посилати.
Дядько йому й каже:
— Я пособив би твоєму горю, якби ти був трохи розторопніший. А то підемо з тобою між люди та тільки сорому через тебе наберемося. З тим і вернемось.
Племінник каже:
— Як ви так, дядьку, кажете, що я нерозторопний? Хіба я зовсім дурний, чи що?
— Та не те, що ти дурний, а тільки те, що у тебе мова якась-то не дуже гарна. Що скажеш, то усе не до діла.
— Як-то так?
— Да так! Оце як підемо, увійдемо в хату, то ти подумай, що там треба з людьми говорити!
— Як-то, що говорити?
— Як ти увійдеш в хату, поздоровкався б з людьми гарненько, подумав би, якого словечка там сказати гарненького, кругленького.
— Ну спасибі, дядьку, за добру науку! Так я уже і буду казати.
Пішли вони до Гордія Івановича. Той попросив їх у хату, посадив за стіл. Почали вони про своє діло говорити, а молодий сидить за столом і думає: «Як би тут не забути дядькові настанови? Якого б тут словечка сказать гарненького і кругленького?».
Та й надумав. Та як крикне на все горло:
— Обруч! Обруч! Обруч!
Гордій Іванович вилупив на нього очі та й питає:
— Де це ти бачив обруча?
А наш молодий і каже:
— Еге, що ж, що нема обруча? Мене дядько так учив, щоб я сказав словечко кругленьке, гарненьке. Ну, я і сказав кругленьке. Якого тобі ще круглішого треба, як обруч?
Парубок отримав теж кругле слово — гарбуз.