Кропива

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду, та дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей.

Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала. Та оскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому. Потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати на березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний. Лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його.

Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку. А це було ще тоді, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батьків.

Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений і мосту наче й не було.

Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей, хлопчика Василька та дівчинку Горпинку.

Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю, не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним, мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік.

Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж. Інакше з усіма ними станеться велике лихо.

Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне, досі дуже любить її.

Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним:

— Ні, недалеко, зовсім неподалік, — і поспішала змінити тему розмови.

Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька:

— Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає, як же ви через неї переїхали?

— Тато зробив міст, ми й переїхали, — відповідав Василько.

Та Горпинка заперечила:

— Ні, не так, тато ліг на воду і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали. Він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

— Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові. І де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом.

Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду. А сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту.

Під’їжджають до ріки, а мосту немає. На березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все.

— Хто ж із вас, діти, чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся. — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?

— Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві, — відповідав Василько крізь сльози.

— А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені! А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!

Ще дужче заридала Маруся і пролетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости. Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалючою кропивою.