Було це хоч і недавно, та все-таки давно. Жив на Січі козак. Сильний був козак, сміливий, звали його Петром Дереволомом, тому що ламав він дерева будь-якої величини.
Кличе його батько гетьман та й каже:
— Ти козак славний. Зможеш змія — сина чортового подолати? Не дає він спокою городу Січогорську.
— Поїду, батьку, — відповів славний козак.
Благословив батько Петра на дорогу і поїхав славний козак через усю Україну, бо змій страшний у дальніх печерах сидів. Іде він степом замучений, голодний, коли бачить, величезний орел лежить.
«Дай, — думає козак, — може, ще живий, порятую брата орла».
Зійшов з коня, змастив орлові крило зранене цілющими травами, закинув ногу в сідло та й поїхав далі. Орел йому вслід людським голосом каже:
— Спасибі, козаче. Тупни ногою, як моя поміч знадобиться, то я й прилечу.
Ось приїхав Петро до славного міста Січогорська. Бачить, людей на вулицях нема, пси не гавкають, птиця не щебече, мов вимерло місто. Коли це почув чийсь плач. Підійшов козак до тину, а то дівча мале, років зо два, плаче. А братик старшенький сестричку за руку тримає. Питає Петро Дереволом:
— А де ж усі люди поділися?
— Змій усіх налякав, то всі й сховались у хатинах, — сказав хлопчик, — а ми сироти, то нам і сховатись ніде.
— Не бійтесь, діти, не буде більше змія того, сто раз проклятого. Тільки вкажіть, де він живе?
— Он гора змієва, а під горою печери глибокі, там він і живе. Та охороняють печеру ту сини його — семиглаві зміюки.
Пішов козак на гору ту. Важкий шлях йому випав. А коли зійшов з гори, печери побачив, а коло них охоронці стоять та всіма головами своїми зміїними питають:
— Битись прийшов, Петре, чи миритися?
— Та що з вами миритись? Битися будемо.
Вирвав Петро дуба з корінням кремезного, гілля пообламував та давай тим дубом в усі боки розмахувати. Злякались зміюки. Бачать, що переможе їх козак, та як засвищуть. Прилетіли на цей свист крилаті змії. Не злякався Петро їх, та про орла згадав:
— Отут мені й знадобиться поміч орла-брата.
Як тупне Петро ногою, аж дороги всі в Січогорську затремтіли. Почув цей гуркіт орел порятований, зібрав своїх побратимів, степових орлів. Полетіла орлина зграя до гори змієвої, півнеба закрила.
Впали орли з неба на зміюк крилатих та й перемогли їх. Подякував Петро орлу-брату та й пішов до печери самого змія діставати. Очі змієві, мов ліхтарі, у темряві світять. Тож дав Петро змієві межи очі дубиною та й убив його.
І враз все навколо сяйвом освітилося, морок почав зникати, печери розвалилися, мури змієві обвалилися.
Повибігали люди з домівок своїх, дякують козакові Дереволому, а він на коня скочив та до батька гетьмана на Січ поскакав.