Було це взимку. Котові у таку пору не тільки холодно, а й голодно. Миші сидять по своїх норах і трублять заготовлені з осені запаси зерна, не діждешся, поки якось вигляне надвір. Пташки полетіти кудись зимувати, а які й лишилися в селі, то на землю не сідають, бо вся засипана снігом. А котові їсти хочеться!
Одного ранку іде він двором бачить на вулиці розтрушена солома. Мабуть, хтось їхав возом і погубив. Де є солома, там і горобці, зметикував кіт. Заховався під живоплотом, чекає. Недовго й чекати довелося. Де не візьмися зграйка горобців і давай порпатися, поживу в соломі шукати. Такі заклопотані, що й не озираються. А котові цього й треба. Стриб і вже один горобчик у нього в лапах.
— Ось тепер я поснідаю! — задоволено промурчав кіт.
— Сор-р-ромно! Сор-р-ромно! — раптом заскреготіла з високого берестка сорока. — Соромно снідати невмитому! Невмивака!
«І справді, треба вмиватися, — подумав Кіт. — А то ця пліткарка по селу рознесе, всі неумивакою дражнитимуть». Подумав отак, а лапки ніби самі собою послабились. Горобчик того тільки й ждав. Пурх і він уже біля сороки на берестку.
Отак залишився Кіт без сніданку. Тоді він і сказав сам собі, що більше завчасу не вмиватиметься! Так і робить: наїсться, коли є чим, аж потім умивається. А як нічим поснідати чи пообідати, то ходить невмитим.