Жили собі брат з сестрою — Іванко з Ганнусею. Були вони сирітками, бо батьки їх давно вмерли. Жили як могли, хазяйнували потихеньку.
Час ішов і стали вони дорослими. Ганнуся виросла дуже гарною дівчиною. Великі сині очі. Коси завтовшки з руку, нижче пояса. Багато хлопців поглядало на неї. Але їй ніхто не подобався.
І ось одного дня їхали селом чумаки, ті, що в Крим за сіллю їздять та й зупинилися в селі. І був серед них гарний хлопець козарлюга, чорнявий. Кучерявий з чорним вусом і чорними очима.
Як побачила його Ганнуся, то так зразу його й полюбила, а він теж не міг на неї надивиться. Полюбили вони одне одного і стали тайно стрічатись.
А брат Ганусі Іван дізнався про це, заманив Петра до лісу та й убив його там. Взнала про це його дівчина, довго і сильно плакала і сказала Івану, що розповість козакам, що він убив Петра. Іван, щоб сховати кінці у воду взяв і убив свою сестру. Одвіз до лісу та й закопав біля дороги.
Ждали-ждали козаки Петра, а його немає, вони й подумали, що мабуть він з Ганнусею десь втекли, щоб бути удвох, та й поїхали собі по сіль до Криму.
А на тому місці, де Іван закопав Ганнусю виріс красивий кущ калини. Весно цвів він білим цвітом, як наречена. А осінню — ряснів червоними китицями, як Ганнусина кров.
Пройшло кілька років. Коли це знов заїхали козаки в село. І побачив один козак гарний кущ калини, та й зрізав з нього гілку і зробив собі сопілку. Гарна вийшла сопілка, та тільки приклав її до уст, як раптом воно заплакала-заспівала Ганнусиним голосом:
Ой помалу-малу, козаченьку грай
Не врази мого серденька вкрай.
Брат мене вбив, з світу згубив
За того козака, що в лісі вбив.
Тут то й узнали козаки де пропав їхній Петро. Взяли сопілку та й пішли до Івана вроді б в гості. Попросили, шоб він їм заграв. Іван, нічого не знаючи, приклав сопілку до вуст, а вона як заплаче Ганнусиним голосом:
Ой помалу-малу, братику грай,
Та не врази мого серденька вкрай
Ти ж мене вбив, з світу згубив
За мого милого Петра, що в лісі убив.
Злякався Іван. Кинув сопілку і признався в усьому.