Жила у лісі їжачиха. Було у неї п’ятеро дітей. От якось пішла їжачиха здобич шукати. Іде-іде, дивиться дика яблунька росте і на ній рясно-рясно яблук. Назбирала вона яблук на свої колючки, пішла далі. На галявині росло багато грибів. Їжачиха і їх назбирала.
Прийшовши додому, їжачиха повісила все сушити на ниточках, а сама пішла до дітей. Їжак-сусід піддивився, що в сусідки так багато їжі і вирішив все те вночі вкрасти. Коли всі спали, він забрав усю їжу в їжачихи і заховав у себе вдома.
Коли вранці їжачиха вийшла з хатки, то побачила, що її пограбували. Довго-довго вона сумувала. Та сумуй не сумуй, а треба йти знову шукати здобич. Пішла вона з дітьми. Назбирали всього багато-багато, ледве донесли додому. Коли гриби і яблучка сушилися вдень, діти доглядали, а вночі заносили до хати.
Сусід-їжак засоромився свого вчинку, що обікрав малих дітей. Вирішив він усе повернути. Вранці вийшла одна з дочок на подвір’я і побачила, що їхній зниклий «скарб» повернули. Вона покликала маму і все їй показала.
Мама дуже зраділа і сказала:
— Тепер, діти, нам вистачить їжі аж до нового врожаю. Тепер ми і свого сусіда-їжака будемо пригощати.