Колись давно жили люди на землі, пташки, звірі. То звірі й пташки їжу собі находили, а людям бог хліба давав, бо ще вони не вміли й не знали пшеницю сіять.
Раз хліба бог дав трошки, бо щось не було більше. Люди й з’їли та й ще хочуть, а просить іти бояться. А кіт захтів до людей прилащитись та й пішов ще їм кусочок випросив, приніс їм, оддав. Вони поїли і котові кусочок дали та й ще їсти хочуть. А кота жалують.
Захтів собака до людей прилащитись і теж пішов. Ще кусок хліба випросив та й несе людям. А кіт побачив і каже собаці:
— Здоров!
— Здоров!
— Куди йдеш, собако?
Хліб несу. Люди їсти хочуть.
— Неси, — каже кіт, — Тільки перед тим біжи до води вмийся, бо ти замурзався. Тебе люди злякаються і проженуть. А я хліба постережу.
Пішов собака до річки. А кіт за хліб і втік. Кусок сам іззів, а той людям оддав. Собака глянув у воду, бачить, що чистий і кіт обманув його, хліб вкрав. Він за котом прибіг до людей, став на кота гавкати, хтів порвати. А кіт за людей сховався. Люди собаку схопили і прив’язали, щоб кота не рвав, бо він їм добрий був і хліб приносив.
Відтоді собака став хату стерегти. А на кота сердиться, не прощає йому, шо той хитрий.