Не за високими горами, не за глибокими морями, а тут, у нашій славній Україні, на своєму обійсті посадив господар маленький саджанець горіха. Доглядав його, поливав, на зиму втеплив коріння листям. А матінка-зима вкрила все пухкою білою ковдрою. За декілька років із маленького саджанця горіх перетворився на молоде могутнє дерево. Весною зацвів і ріденько вкрився плодами-горішками.
Восени горішки дозріли, потріскались і попадали під дерево. Господар визбирав перший урожай горіхів і почастував ними родину та сусідів. А один горішок закотився метрів зо три від дерева та й перезимував зиму. А весною проріс горішок молоденьким паростком.
Шелестить старий горіх листячком поскрипує гілками, ніби дякує своєму господарю за подароване життя. А господар у спекотну днину полюбляє перепочити в тіні густої горіхової крони. Часом він поєднує відпочинок із клепанням коси. І тоді під горіховою красою чути дзвінкіт: тук-тук, тук-тук, тук-тук. А молоденький горіх росте собі із батьком-горіхом і говорить:
— А мені нікому не треба дякувати за подароване життя. Я сам собі виріс.
— Схаменися, синку, не будь зазнайкою, — говорить йому батько-горіх, — ти перш за все повинен дякувати мені за своє життя. Я народив горішки і один із них дав тобі життя. Першої осені я прикрив тебе своїм листям, на тобі було занадто мало листячка. А дбалий господар ще й підгорнув листя до твого стовбура та вкутав його.
Та на зазнайку це не вплинуло. Він самовпевнено ріс, витягувався та до старого горіха так і не дотягся. За його зазнайство та зарозумілість послала йому природа тінь від вищого горіха. Стовбур молодого горіха витягувався, ніби хотів вирватися з-під тіні горіха-батька, та дарма. Така легковажна зарозумілість нікому не була на користь.
Ось і казочці кінець, а хто слухав той молодець. Вам казка а мені бубликів в’язка. Намотайте собі на вус і будьте чемні та слухняні.