Голос

Жила в одному селі бідна вдова. І була в неї єдина донечка — Настуся. Дуже тяжко жилося їм, хто схоче, той і скривдить, а пожалітись нікому. Але не дивлячись ні на що, в сім’ї панували добро і любов. Настуся була дуже гарною, привітною дівчинкою, але з народження, на жаль, була сліпою. Пташки, яких вона годувала останньою своєю крихтою, показували їй дорогу, квіточки, яких вона пестила, нашіптували їй про ясне сонечко, про хмаринки на небі, а вітерець розповідав про те, який прекрасний і цікавий навколишній світ.

І все було б добре у родині, бо не хлібом єдиним були вони живі. Але дуже часто так буває, що заздрість людська і злість прагне зруйнувати все прекрасне, що є в людях.

По сусідстві з хатинкою бідної вдови проживала одна недобра жінка, про неї говорили, що вона була відьмою. Достаток і багатство було в її домі, але не було щастя. І тому вона люто ненавиділа своїх сусідів. І нарешті вирішила звести їх з світу.

Три дні і три ночі варила вона своє чаклунське зілля, від якого замовкли пташки, сховалися квіточки, засохли дерева.

Настуся прокинулася вранці і зрозуміла, що матуся її занедужала. Вирішила вона принести з далекого лісового джерельця цілющої водиці, щоб напоїти маму. Вона вирушила в далеку дорогу.

Але що це? Все навкруг, неначе вимерло, ніхто не вказує дівчинці правильну дорогу. Довго блукала сліпенька, поки нарешті зовсім заблукала у дрімучому лісі.

Наближалася ніч, було страшно і холодно. Настуся присіла на пеньок і заплакала. І тут вона почула голос. Він доносився десь із небес і був такий приємний і такий чарівний. Голос промовив:

— Настусю, не плач, заспокойся. За твою щирість і доброту я вирішив тебе нагородити. Ти хочеш бачити?

— Бачити?! — скрикнула дівчинка — це найзаповітніша моя мрія!

— Подумай ще раз, чи хочеш ти цього найбільше за все на світі? — тепер уже суворо запитав Голос.

Дівчинка подумала якусь мить, а потім щиро сказала:

— Ні! Ні! Більше за все на світі я хочу, щоб одужала моя матуся і була завжди здоровою і щасливою!

— Хай буде так! А тепер іди! Ти знайдеш дорогу додому.

І в цю мить Настусю ніби хтось взяв на руку і повів. Коли дівчинка переступила поріг своєї хатинки, трапилося диво: дівчинка побачила свою здорову матусю, її посмішку і вираз щастя на ніби помолоділому обличчі. А навкруги весело щебетали пташки і світило сонечко.

Коли увечері мама з донькою лягли спати, Настуся спитала:

— Мамусю, а що то був за голос, що зробив мене зрячою, а тебе здоровою?

— Не знаю, — відповіла мати, — але знай, що добро і милосердя завжди будуть перемагати і нагороджені будуть сповна, поки існує земля.