Жили собі два брати. Як помер батько, то землю розділив синам порівну. Стали вони господарювати. У старшого брата все йде на лад: сам працює і діти та дружина допомагають. Дивись, уже він і нову хату звів, худобу розводить. Живуть не багато, але й не бідно, економно ставляться до кожної копійчини, харчуються вдоволь, але просто, по-селянському.
А молодший брат хоч і трудився від зорі до зорі, але ніяк не міг звести кінці з кінцями. Усе йшло якось наперекосяк: то худоба не плодиться, то кінь здохне. Як на лихо, літо посушливе, урожаю немає.
Одного разу сів бідняк край столу та й думає: «А піду-но по світу, кращої долі пошукаю».
Вийшов з дому, йде дорогою. Бачить, багатий будинок, посеред двору немовля лежить, а поруч чорт сидить та й колиску гойдає. От, думає, багатому й чорт дитину колише.
Їде собі далі. Дивиться, по полю жінка ходить, бур’ян вириває та на межі в копи складає.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Я доля.
— Чия?
— Скоробагатька. Допомагаю йому, щоб добрий урожай був.
— А де ж мені свою долю шукати? — питає бідняк.
— Іди прямо й прямо та й шукай, може, знайдеш.
Пішов чоловік далі. Кого не питав, де не шукав, а її немає. І вирішив повернутися додому. Чи довго йшов, чи ні, не знати. А тільки дійшов до поля, де ходила багатого доля, а вона йому назустріч.
— Ой, чоловіче добрий, візьми мене з собою, буду тобі вірою і правдою служити.
— А що ж сталося? — питає бідняк, — Чому ж ти зраджуєш свого хазяїна?
— Не зраджую я його, — каже вона, — То він мене кривдить, ображає, більшого багатства вимагає. Не в силах його більше терпіти, відвернулася я від нього.
— Добре, — каже бідний, — ходімо зі мною, я тебе не скривджу.
І усміхнулася молодшому братові, нарешті, доля, бо хто зазнав горя, той знає ціну щастя — долі.
Ось така казка. Тобі квочка, а мені грошей бочка.