Давно-давно жила собі в нашому селі дівчинка. Була вона дуже доброю. І була у неї кішка — Кицька. Одного разу пішла Кицька погуляти та й не повернулася додому.
Пішла її дівчинка шукати. Довго вона її шукала, але так і не знайшла. Повернулася додому дуже засмучена. Кішки немає, а на порозі сидить здоровий кіт.
— Я тут буду жити! — промуркотів чужий кіт.
— А де ж моя Кицька? — запитала дівчина.
— А ми з нею помінялися. Вона пішла жити у місто до моїх хазяїв, захотіла пожити на всьому готовому. А я, навпаки, хочу пожити у селі, на природі, пополювати, побродити. Говорять, що у вас тут дуже гарно.
Посумувала дівчинка, та що ж робити, вирішила залишити у себе чужого кота. І почали вони разом жити. Спочатку все було добре, кіт на полювання ходив, молоком домашнім ласував. А потів почав лінуватися, все йому набридло. Почав він вередувати, все йому не так: їжа не така, ліжко не таке, на вулиці мокро. Схуднув кіт, їсти нічого не хоче. Дівчинка вже й не знала, що з ним робити.
Одного дня вийшла дівчинка на вулицю і побачила товстеньку кішечку. Подумала вона, що ще одна з міста вирішила у селі поселитися. А потім зрозуміла, що це її Кицька.
— Он воно як у місті годують, — сказала дівчинка. Проте дуже зраділа.
Подивилась кішка на кота, хвостиком крутнула.
— Не хочу я більше в місті жити, дома мені краще. Біжи, котику, скоріше у місто, додому, там на тебе чекають.
І таки пішов кіт додому. А Кицька незабаром принесла маленьких гарненьких кошенят. І жили вони всі разом довго, весело і щасливо.