Ой, дитино, всього було. Багато на віку бачила і чула. Ще, знаю, мати моя розказувала...
Було у селі дві дівки. Ще в Бородіна служили. Не такі там виписні, ну, такі, як усі. Ходив до одної парубок, наче як Кирилом звали. Це до тої, що Домаха була. А подруга ж її, Ганна, та й собі в нього влюбилась. Ну а Кирило собі як хлопець — хватало совісті і туди, і сюди навідуваться. Ну хіба ж ти його так довго набігаєшся?! Пішли балачки по селі. От Домаха й рішила звести Ганну з світу. Ну, щоб соперничества не було.
Пригласила її в гості. Та ж думала Ганна, що Домаха нічого про неї з Кирилом не знає. То й пішла собі. А Домаха й нагодувала її крашаночками. Чи сама Домаха щось знала, чи підказав хто, тіки Ганна з того врем’я боліть почала. До весни геть зсохла, вже пойняли, що вмре скоро. Уже геть злягла.
Ну вже, як пішло перше тепло, вона батька просить, щоб той її в ліс повіз. А Петро зразу й не хотів, при смерті ж Ганна. Ну а потом і погодився. Привіз у ліс, а та й просить, щоб поклав її під дерево та й покинув на всю ніч. Скільки просив її Петро додому їхать, а вона в одну душу:
— Не поїду, тут останусь. Завтра мене заберете.
Ну і вговорила. На другий день застав її Петро під тим самим деревом. Спить його Ганна з одкритим ротом, а з рота гадюка лізе. Тож воно таке — жило, жило в животі, а потом у ліс захотіло.
А Ганна потім таки за Кирилом щось, по-мойому, до дев’яноста з гаком год дожила.
А що з Домахою? Та я вже, дитино, й не знаю. Я ніколи про неї й не чула нічого.