Жив на світі один бідний чоловік. Тільки й багатства в нього було, що дітки. Була ще в них і корівка, але така вже вона стара була, одні кості та шкура. І ні телят, ні молока вже від неї не було. Не раз люди казали йому, щоб зарізав її та діти хоч кістку якусь обгризуть.
— Ні, — говорить він, — я цього не зроблю. Стільки років годувала нас, а тепер її різать та їсти? Нехай уже од своєї смерті гине.
А корівка вже й не встає. Підійшов він до неї та й говорить, як з людиною, оплакує, бо вже скоро не стане її. Розповідає, як погано їм буде без неї. Чухає, голубить її. Коли чує, корова заговорила до нього людською мовою. Каже:
— Добрий мій хазяїне, спасибі тобі за все, за ласку, за те, що ти жалієш мене, не зарізав, а даєш мені від своєї смерті вмерти. Тепер же ти послухай мене і зроби так, як я кажу. Коли я загину, то закопай мене у себе біля хати під вікном. А там побачиш, що буде.
Так він і зробив, як корівка сказала. Закопав під вікном, землю розрівняв. На третій день бачить, що на тому місці, де закопана корова, росте якесь дерево. З кожним днем все більшає і більшає. За весну виросла велика груша. Зацвіла, а на осінь і груші вродили так рясно. А які груші! Здорові та гарні, а добрі вже які! Таких груш ще ніхто не бачив. Посмакували вони грушами, сусідів пригостили. Тоді хазяїн каже, що треба ще й пана грушами угостить. Бо пан у них був добрий, не такий, як інші, що з людей знущаються. Поніс він до пана цілий кошик груш. У пана якраз були гості, інші пани.
Побачили такі груші, а як покуштували, то й кажуть:
— Це чудо, а не груші. Таких груш у світі нема.
Питає пан:
— Де такі груші ростуть?
Розказав чоловік панові все про корову. Всі здивувались. Тоді пан каже:
— Дам я тобі корову, нехай твої діти молоко їдять.
Веде чоловік корову додому радий-радісінький. Зустрічає його один багач, питає, де корову взяв. Розказав чоловік і багатому, як йому пан корову подарував. Не вірить той, захотів сам побачить грушу. А як побачив та покуштував груш, то від заздрості мало не лопне.
А тут пани приїхали, груші купують. Гарні гроші дають за груші. Є вже в бідного і молоко, і гроші. А багач злиться, місця собі не знаходить, що в бідного така груша є. «Як у мене нема, то і в тебе не буде»,—подумав він.
Діждались ночі, нагострив він сокиру добре і пішов грушу рубать. Думає: «Зрубаю, а тоді груші обірву». Як розмахнувся та з усієї сили як ударив по груші! А груша була дуже тверда. Відлетіла сокира та й цюкнула його по нозі. Перерубала вени й кістку зачепила. Від болю він знепритомнів, упав під грушею.
А хазяїн чув, як щось бухнуло, виглянув у вікно і побачив, що хтось лежить біля груші. Вийшов з хати подивитись. Побіг людей покликав, по лікаря послав. Зійшлися люди, побачили, що багач сам собі накоїв. Комусь зло робив, а воно обернулось проти нього. Поки лікаря діждались, багач кров’ю зійшов і вже ніхто його не міг врятувати. Ніхто і не жалів його, бо як кажуть, що зробив, те й одержав.
А груша росла собі, кожний рік врожай добрий давала. Хазяїн і продавав груші, і роздавав. Уже він не був бідний, як раніше, мав добро сам, з іншими ділився. А люди шанували його.
На цьому казці кінець, а хто слухав — молодець.