На горищі старого млина жила сова. Було в неї двоє маленьких совенят у жовтому пухові, з круглими, як ґудзики, оченятами. Що вже тішилась сова своєю малечею! Під крила їх ховала, дзьобиком пестила, пісень співала. Вночі із совенятами хатину прибирала, щоб чепурна на ранок була. Якось сова полетіла на полювання, а малим сказала:
— Сидіть тихенько, не бешкетуйте, бо звір із гострими зуба ми, прудкими ногами й довгим хвостом прийде.
Совенята спочатку тихо сиділи, але згодом захотілося їм своїми оченятами на того звіра із гострими зубами, прудкими ногами й довгим хвостом подивитись. Нахилилися вони з горища та й попадали, ніби грудочки, між каміння старого млина. Причаїлись — ні живі ні мертві.
Прилетіла мати-сова, а її дітей у хатині нема. Що вже не гукала, як уже не кликала. Не обзиваються. Вже й ніч крила розпустила, а совенята все між каміння сидять і тихенько плачуть. Сіла сова край горища та й собі залилася гіркими сльозами:
— Що мені робити? Де вас шукати?
За ніч сова з горя посивіла. А як прокинулося вранці золоте сонце, як позолотило горище, раптом озвалися малі совенята:
— Матусю! До нас звір з гострими зубами, прудкими ногами й довгим хвостом підкрадається.
— Не кричіть, не пищіть, — сказав дивний сірий звір, що мав хвоста, схожого на шило, — все одно я вами буду снідати.
— Ма-ту-сю-ю! — ще голосніше закричали совенята.
Почула сова, кинулася на ті голоси вниз. Ледве встигла угледіти, як від її діток у дірку майнула миша. Невдовзі совенята повернулися до своєї оселі. Мати-сова нагодувала їх, повкладала спати, та й сама задрімала. Коли ж прокинулась, над старим млином знову розпростерла свої крила чорна ніч. Спить річка, сплять осокори й верболіз. Заснула у верховітті дерев чорнокрила ніч. Тільки мати-сова не спить, чатує сон своїх діточок. І сама сива, мов з туману. З того часу вночі сова не спить.