Жив у селі Іван. Була у нього жінка Христя. От у них народилася дівчинка, яку назвали Настуня. Коли Настуні було чотири роки, народилася друга дівчинка. Та незабаром помирає Іванова жінка від тяжких пологів. Важко батькові було виховувати двох дітей Рідні також не було ніякої.
І вирішив він знайти жінку, щоб стала йому за дружину і доглядала б дітей. Але та жінка була недоброю людиною. Вона не любила його дітей. Одного разу взяла Настуню і кинула у порожню криницю. Коли батько прийшов ввечері з роботи запитав:
— А де ж старша моя донька?
Мачуха відповіла:
— А ще, напевно, грається з дітьми.
Надворі сутеніло. Батько пішов шукати дівчинку. Обійшовши всі місця, де раніше гралася Христя, він її не знайшов. Обходив сусідів, розпитав дітей чи бачили вони доню. Та ніхто не бачив. Вранці батько попросив односельчан допомогти шукати свою дочку. Шукали всі три дні і три ночі, так і не знайшли її. Засумував батько за дівчинкою, зажурився. Та душу його зігрівала любов до найменшої. Пройшло багато часу.
Надходив Новий рік. Мачуха приготувала багато різних страв. Сіла сім’я вечеряти. Батько згадав, що немає з ними Настуні. Заплакав. А коли взяв ложку, то почув дитячий голос:
— Таточку, ти знаєш де я? Я в глибокій криниці. Мене туди мачуха вкинула. Вона мене так не любила, що життя мене позбавила.
От він став і питати у старої:
— А чи правда, що ти мою доньку у криницю вкинула?
Відповідає мачуха:
— Та це тобі щось приснилося чи привиділося. Де це таке було?
— А візьми ти тепер ложку, може, й тобі вона щось скаже.
Бере мачуха ложку в руки і чує голос Настуні:
— Мачухо, мачухо ти ж мене з світу зігнала. Ти ж мене у криницю вкинула, в якій я
померла.
Злякалася мачуха, поклала ложку на стіл. Батько тоді каже:
— Ану ж ти візьми, доню, цю ложку, що ж ти почуєш?
Бере ложку дівчинка та й теж чує голос:
— Сестричко моя дорога, я ж у глибокій криниці. Мене вкинула туди зла мачуха.
Розгнівався батько та й каже:
— Так це ж ти, ти мою донечку згубила, зі світу зігнала.
Гірко заплакав, благав:
Господи, допоможи ж мені пережити таку звістку.
Покарав чоловік свою жінку. Не пішов до суду, сам зробив суд. Примусив показати ту
криницю, куди кинула його Настуню. Повела жінка до тої глибокої зловісної криниці, а чоловік кинув її туди. Нахилив голову і голосно закричав:
— Там ти будеш доглядати, коли не зуміла її на світі держати. Не зуміла мені дочки виростити, то йди туди, де вона.