Жили собі два сусіди. Один був дуже добрим чоловіком. Колись його дід посадив на городі грушу, обкопував її, поливав, обрізав гілля. Батько цього чоловіка і він сам також доглядали за грушкою. І вона, на диво, кожного року родила дуже багато великих солодких груш. Цими грушами пригощав чоловік усіх: і дорослих, і малих.
А другий сусід був дуже великим ледарем. Він жив одним днем. Не думав про те, що потрібно працювати щоб було що їсти і щоб тепло взимку було.
І ось одна зима була дуже холодна, а в ледачого сусіда не було заготовлених дров. Щоб натопити у хаті, вирішив він уночі нарізати собі дров із грушки. Взяв пилку і пішов до сусіда на город. Тільки почав різати товстіші гілки, як раптом грушка заговорила людським голосом:
— Не ріж мене, чоловіче! Багато років я росту тут, пригощаю усіх добрими грушами.
Груша повторювала ці слова, але чоловік не слухав того. Він думав, що це йому придається. Нарізав чимало гіляк, заніс додому, відразу розтопив плиту, щоб нагрітися.
Добре горіли дрова. Чоловік ліг спати. А вранці ледве встиг отямитися і вибігти на двір, бо в хаті біля плити вже танцював вогонь. Чоловік почав плакати, кликати на допомогу. Збіглися люди, погасили пожежу, і тільки тоді чоловік зрозумів, що то йому не придавалося. Грушка просила не різати її, що то було насправді, а чоловік не послухав і був за це покараний.