Давно воно було чи недавно, так чи не так, тепер уже достеменно ніхто й не знає. Ну от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки своїм дітям.
Жили колись в одному краю люди в згоді та злагоді. Землі багато, всюди вільно, одне одному не заважали. А прийде до кого біда, то одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій.
Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати. Поназносив добра — дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити у своє зміїне царство носити.
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти. А слугам своїм накази дає: людей не жаліти, бити й карати. Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, сумують, помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги. Пухнуть люди з голоду, мруть як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.
Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний. Як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не гонять. Виріс він, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком. Сидить Іванко узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.
Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці подорожні. Куди не зайдуть — усюди порожньо, ні живої душі. Усіх на роботу пани погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір’я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях, а ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять в Іванка вогню. Пішов він до хати, набрав в припічку жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають:
— Що ти вдома робиш?
— Пісок на призьбі пересипаю, — відказує він, — бо все одно, що не роби, то на панів піде.
Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.
Перший раз заграли — великий розум Іванкові дали.
Другий раз заграли — талант до слова й музики дали.
Третій раз заграли — на панів у серці гнів надали.
Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці. Заходився він за діло братись, у світ лаштуватись.
Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди, а звірі й птахи заслухались. І почав між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та панів розказувати.
Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе, що одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не знають, а інші з голоду помирають.
І де не пройде Іванко, там люди розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються. Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити. Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході — шусть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно. Спиняються пани з військом, слухають, стоять.
Аж раптом чують голос на заході. Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде, гуляє від села до села, від краю до краю.
І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони лиха, як від довбні.
Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає. Грає дудка, грає, а прийде час — усіх панів знищує.