Був собі батько, а в нього один син. От як став батько вже старий, так перестав його син поважати і жаліти так, як слід старого батька.
Одного разу почали вони молотити, і син на снідання нарізав беззубому батькові самих шкуринок, а собі брав м’якушку. Встав батько з-за столу голоднісінький, одначе пішов-таки молотити.
Як стало вже сонечко на обід, син і кличе батька обідати.
— Підожди, синку, бо ще їсти не хочеться.
Підождав син трохи, а їсти дуже хоче. От він і кличе удруге батька; а батько знову каже:
— Та щось їсти байдуже.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати. Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
— Чому се ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить, так їсти хочеться.
— А тому, — одмовив йому батько, — що їв шкуринки, а в шкуринці увесь хліб. М’якушка ж все одно що й трава, в ній сили немає.
З тої пори став син собі шкуринку зоставляти, а батькові м’якушку. А тому того й треба.