Було це давно. В одному селі жила собі сім’я: батько, мати та двоє синів-соколів. Батьки дуже дбайливо та трепетно доглядали їх, плекали й оберігали. Йшов час, діти росли. Непомітно й познаходили своїх половинок. Одружившись, старший син виїхав у інше село, а молодший залишився біля батьків.
Незабаром померла мати. У дітей свої справи, клопоти, а батько ніби став непотрібен нікому. Ніхто до нього не заговорить, не те, щоб розрадити чи порадитись. Одним словом, на заваді дід та й годі. Ходить у невипраній одежі, часто голодний. Сяде, бувало, на призьбі біля хати та й дрімає.
Одного разу йде по вулиці учитель та й питає старого, чого зажурився.
— А оце, синаша, маю я двох дітей, та жодному не потрібен. Оце мені старому в злиднях та одинокості віка доживати.
А вчитель сказав:
— Я навчу вас, що робити. Візьміть в горнятко курячого посліду та й закопайте на печі там, де ви спите. А самі набийте черепків і вночі перебирайте їх.
Дід так і зробив. Почула це невістка, та й каже до чоловіка:
— Чуєш, Миколо, батько гроші рахує, а нам не признається, що в нього є скарб.
З надією, що і їм щось перепаде, відмили батька, одягли якнайкраще, нагодували найкращими наїдками. Годять батькові, як лихій болячці, все про скарб мріють. А тим часом чутка про батьків скарб дійшла і до другого сина,
який не забарився приїхати. Кличе батька до себе, обіцяє золоті гори. Але стареча мудрість підказала залишитись в своїй хаті, де закопаний «скарб».
Щасливо дожив старенький відміряного йому віку, поховали сини батька з усіма почестями, та в той же день кинулися до горщика. Вирішили, що по-справедливості поділить їх місцевий піп, тож звернулися до нього по допомогу.
А батюшка, начуваний про таємницю, яку йому довірила дідова невістка, сповідаючись, теж хотів урвати ласий шматок. Підготувався піп відповідально, одягнув святкову ризу з широким коміром та рукавами, бо ж знав, що то за оказія.
Повиходили вони всі на подвір’я, постелили білу скатертину, батюшка став посередині, взяв горщик на голову і каже:
— Чада мої, все, що потрапить батюшці за комір, те на церкву. А що в рукава — мені, решта ваша. Бий, Василю, горщик!
Замашненько вдарив Василь. Найбільше дісталось попові. А Микола сказав:
— Забирайте, батюшко, все. Де більше, там і менше!
Довго пам’ятали в селі про цей випадок. Не одне покоління виросло на цій повчальній історії.