На краю села жила бабуся, така вже старенька, що майже нічого вже не робила. А так склалася доля, що діток своїх не мала. Сусіди та родичі трохи допомагали, то у неї щось і вродило на городі — перезимувати можна.
Аж ось хтось постукав у її двері осіннього вечора. Відкрила. Стоїть на порозі смерть.
— Прийшла за тобою, — каже.
— Чому за мною? — здивувалась бабуся. — Я добре себе почуваю.
Стала пояснювати смерть, що і хата її ось-ось розвалиться, і тин геть похилився. Краще вже померти, ніж так жити.
— Але ж у мене харчів вистачить на всю зиму. Приходь весною, — каже бабуся.
— Домовились.
А так повелося, що проїжджі завжди зупинялись у бабусі, бо місця в її старенькій хатинці було багато. І цієї зими було їх досить. Знала бабуся, що смерть за нею весною прийде, то вже частувала гостей всім, що було у неї. Щедрість бабусина всіх вражала. Ніхто не поїхав від неї, щоб не допоміг. Хто хатинку поремонтував, хто тин полагодив. А рано весною прибрали все в дворі, навіть квіти посадили.
Прийшла в село смерть. Нічого не розуміє. Не може знайти бабусину хату. Шукала-шукала, та й пішла геть.
А бабуся і досі живе.