Розповідали колись старі люди, що колоски в давні часи були великими: від самої землі аж до того місця, де закінчуються зараз. Хліба було повно, тому люди не цінували його. Довго терпів Бог, але врешті-решт вирішив покарати невдячних:
— Якщо люди не цінують хліб, то вони його не гідні! Знищу його зовсім!
Господь потягнув колосок знизу догори, і зерно посипалося врізнобіч. Собачці й котику, які спостерігали за цим, стало шкода, що вони залишаться без хліба. Тваринки жалібно почали просити Бога:
— А що ж будемо їсти ми?! Будь ласка, залиши хоча б трішечки нам.
Пожалів господь звіряток і припинив знищувати хліб. У цей час знищений був майже увесь колосок, за винятком такого, яким він нині.
— Ну що ж, віднині хліб належить котикам і собачкам. А щоб це підтвердити, я вручаю вам грамоти, у яких зазначено право власності на хліб.
Щиро дякували тварини Господу за милосердя й ласку. А що ж робити з грамотами? Кіт вирішив сховати цінний папір у стріху хати, щоб його ніхто не відібрав. Собака ж, пам’ятаючи, що людина була доброю до нього, віддав свою грамоту хазяїну.
Відтоді в народі кажуть, що люди їдять хліб, який належить собаці, бо саме він поділився з нашими предками цим безцінним продуктом. Тож маємо оберігати вірного чотириногого друга й піклуватися про нього.
Кіт же якось поліз у стріху хати, щоб пересвідчитися в наявності грамоти. Глянув — миші, яких на горищі було повно, геть-чисто перетрубили важливий папір. Отже, коти втратили право власності на хліб. З тих пір вони дуже ображені на мишей і постійно на них полюють.