Якось захотілося дізнатися цареві, хто в його царстві найрозумніший. Зібрав він усіх міністрів і каже:
— Загадаю вам три загадки. Відгадаєте — бути вам міністрами, а не відгадаєте — йдіть собі, куди знаєте!
Погодилися міністри, навіть договорити царю не дали. Цар і питає:
— Хто на світі найщедріший? Хто на світі найшвидший? І чи є на світі лихо, що всім лихам лихо?
Почали міністри радитись. Кожний своє пропонує, та все марно. Тоді й кажуть вони царю:
— Ні, ці загадки відразу й не відгадаєш.
— Так приходьте з відповіддю через три дні! — каже цар.
— Три дні для таких загадок мало. Дай нам, государю, хоча б два тижні.
Погодився цар. Пішли міністри по всій країні наймудріших мудреців розпитувати. Та ніхто не міг дати відповідь на жодну загадку.
Коли час вийшов, зібралися міністри у царській палаті. У цей час з вулиці почувся веселий спів гончара:
— Купуйте, купуйте горщики!
Один з міністрів і каже:
— Пресвітлий царю, дай наказ, щоб ніхто не мав права кричати під царськими вікнами.
— Хай собі співає, коли лиха не знає! — відповів цар.
Інший міністр і міркує: «Чи не відгадає цей гончар загадки?», подумав так і побіг на вулицю.
— Послухай, чоловіче! А чи не знаєш ти, хто на світі найщедріший?
А гончар посміхнувся і відповідає:
— Та хіба це загадка? Я і не такі відгадував! А над цією і замислюватися не треба!
Міністр аж очі витріщив.
— Дай сто золотих, скажу відгадку, — запропонував бідняк.
Міністр не став торгуватися, відрахував сто золотих, а чоловік і каже йому:
— Щедріша за всіх земля. Хто живе, що росте на ній, вона всіх живить.
Задоволений міністр повернувся у палати і похвалився двом іншим, що гончар продав йому відповідь на першу загадку. Міністри й собі побігли до бідняка. Міністр, який першим наздогнав гончара, питає:
— А чи не знаєш ти, хто на світі найшвидший?
А бідняк відповідає:
— Дай сто золотих, скажу!
Шкода було міністру гроші віддавати і став він торгуватися. Та бідняк на своєму стоїть. Довелося міністру віддати сто золотих. Взяв гончар гроші і каже:
— Найшвидша у світі думка. Думкою увесь світ миттєво можна облетіти.
А тут ще один міністр наспів і питає:
— А чи не знаєш ти, яке на світі лихо, що всім лихам лихо?
— Знаю, — не замислюючись відповів простолюдин, — плати сто золотих, скажу.
— Хіба ти не бачиш, з ким розмовляєш. Я царева права рука! — загримав міністр. — Тому повинен ти мені безкоштовно відповісти.
— Бідній людині я б задарма відповів, — відмовив гончар, — коли ти міністр, то знайдеш, чим заплатити.
Розлютився міністр, став погрожувати. А той стоїть на своєму. Не заплатив міністр і пішов до палацу, а там вже двоє міністрів дали відповідь на перші загадки.
— А ти що мені скажеш? — питає цар жадібного міністра.
Перелякався той і негайно побіг до бідняка і став давати йому сотню. А простолюдин і каже, що сьогодні відповідь за гроші не продається.
— Візьми хоч тисячу золотих! — запропонував жадібний міністр.
Та гончар не погоджувався.
— Змилуйся наді мною, що завгодно зроблю для тебе! — умовляв міністр.
— Добре. Посади мене на воза і вези на царський двір, — сказав бідняк.
Бачить міністр, що другого виходу немає, впрягся в голоблі і повіз з горщиками в палац. Побачив цар, як міністр тягне на собі віз, подав знак, щоб той зупинився.
— Хто тебе везе? — питає він у простолюдина.
— Дурна голова. Гірше цього лиха нема. Бо дурна голова — усім лихам лихо!
З того дня гончар став головним міністром, а жадібний міністр став горщики ліпити.