Три сестриці

Прийшла Зима й засипала снігом поля і ліси, міста і села. Прийшов Дід Мороз і закував кригою ріки, ставки, озера. Поглянеш — дахи білі, земля біла, небо сіре, а з неба сніг, як крупа манна, сиплеться.

Холодно, сумно. Нема краси. Чи ж до неї Зимі, коли стільки снігу для хуртовин приготувати треба? А Діду Морозу — морозцю міцнішого додати? Побачили це дочки Зими, три сестрички, коси сріблясті, очі зоряні, і задумалися.

Блакитноокою весною, зеленим літом, багряною осінню бачать вони землю з свого далекого кришталевого палацу на Півночі в красі незрівнянній. Всі ці пори року переливаються різними барвами.

А білій зимі як бути? І надумали: найстарша, майстриня уміла, сплела дивне мереживо з білих та срібних ниток і накинула його на кущі та дерева, на паркани та кожну травинку.

І людям це так сподобалось, що й слова нові для нього придумали: іней та паморозь.

Середня сестричка кроїти візерунки любила. Стала вона вирізувати їх із снігу й осипати ними землю. І полетіли вони, заіскрились в променях сонця. Люди руками сплеснули від захвату! І назвали їх сніжинками.

А наймолодша краще за всіх малювала квіти, дерева, трави. Взяла вона відерце з крижаною фарбою, срібний пензлик і пішла розмальовувати вікна в будинках. Тільки здалось їй цього замало. Вибрала вона найніжніші барви у Сонця-батечка: блакитну, рожеву і почала рано-вранці розфарбовувати небо на Сході. Небо велике — стомилась. Вдень відпочивала, а надвечір і другу найкращу свою картину закінчила. Фарби яскраві, гарячі вибирала.

Й стали з’являтись на небі ранками і вечорами разом із сонечком картини молодшої сестрички-художниці. Земля, куди не кинь оком, біла, а небо над нею переливається найтоншими відтінками. І чим дужчий мороз, тим яскравіші фарби.

З того часу і взимку стало красиво. Хоч і холодно, але полюбили люди зиму за її красу незрівнянну, створену трьома сестрами-майстринями.