Це відбувалося в давні часи двадцять другого березня. Зібрався один чоловік уранці та й поїхав у поле горох сіяти. Сіє собі й сіє. Аж раптом бачить: полем ідуть якісь люди. Підійшли незнайомці до чоловіка, привіталися й запитали:
— Що це ти робиш, чоловіче добрий?
— Горох сію!
— А сьогодні ж свято Сорок Святих! Хіба ж у свято можна працювати?!
— Хай Бог простить, я не знав!
Подорожні пішли далі, а чоловік, зібравши речі, поїхав додому. Він навіть не здогадувався, що незнайомці й були Сорока святими які з Богом мандрували світом.
Настав час збирати врожай. У чоловіка так гороху багато вродило, що вистачило і їсти, і продати, і ще й не знав, куди подіти. Дуже радів чоловік! Знову настала весна. Чоловік усіх знайомих запитував, коли ж буде свято Сорок Святих.
— Чому ж це ти ніяк не можеш дочекатися цього свята? — дивувалися люди.
— Та я горох хочу сіяти!
— Чи ти дурний? Хто ж у свято працює?!
— Що ви розумієте? Я минулого року на це свято горох посіяв, то найкращий у всьому селі врожай зібрав. А ви мені кажете, що працювати в такі дні — гріх!
Дочекався чоловік двадцять другого березня, зібрався та й поїхав у поле сіяти. Дивиться: знову полем ідуть ті ж люди незнайомі, що й минулого року. Привіталися подорожні й запитали:
— Що це ти робиш, чоловіче? Хіба не знаєш, що сьогодні велике свято?
— Знаю! Але що з того? Це все дурниці! Я минулого року в цей день працював і врешті-решт зібрав чудовий урожай: сорок кіп гороху, навіть подіти не було куди!
Незадоволено покивали подорожні головами та й пішли далі. Незабаром відчув чоловік, що йому стало погано: тіло вкрилося чиряками. Якось удалося нещасному дістатися додому. Але чиряків було стільки, що й місця здорового на тілі не залишилося. Бо кожен Святий подарував чоловікові по сорок чиряків.