У якомусь далекому царстві, ще в дальшому государстві жили-поживали чоловік та жінка. І була в них дочка Маруся. От умерла жінка цього чоловіка, осталася Маруся сиротою. Батько женився вдруге і взяв злющу-презлющу жінку, ще й з дочкою. Мачуха стала ненавидіти Марусю.
А в них був бичок, якого по черзі пасли дівчата. Як жене бабина дочка бичка пасти, так баба не загадує їй ніякої роботи, да й та з хлопцями гуляє, а бичок сам пасеться. А як жене дідова дочка, так баба дає її льону в’язку, щоб до вечора потерла цей льон, попряла, виткала полотно і вибілила, щоб додому принесла біле полотно. От дідова Маруся вижене бичка на поле, сяде і плаче. Бичок підійде до неї та й питає:
— Чого ти плачеш?
От Маруся і розказує, яку їй велику роботу до вечора загадала баба. Бичок і каже:
— Не журись! Лягай спати, а я тебе розбуджу, як додому треба буде йти!
Ось пора вже йти додому, бичок розбудить Марусю і каже:
— Лізь мені у праве ухо, а вилізеш лівим.
Маруся так зробить, а полотно вже й готове, згорнуте лежить. І жене дівчина бичка додому, вже йде з полотном. Бабина дочка візьме і забере полотно у неї, а баба все Марусю лає, що нібито вона нічого не робить. І от бабина дочка сказала якось бабі, що Маруся не може так швидко все робити. Змовились вони — мачуха із своєю дочкою — за нею прослідкувати.
Сховалися вони якось за деревами і побачили, що це бичок допомагає Марусі, да й вирішили його зарізати. Вигнала дідова Маруся бичка на пашу, а в обід баба сказала дідові, що треба зарізати бичка. Маруся почула про це, гірко заплакала. А бичок підійшов до неї, питає:
— Чого ти плачеш, дівчинко?
— Як же мені не плакати, як тебе будуть різати? — каже Маруся.
— Не плач, — каже їй бичок, — але тільки як будуть їсти моє м’ясо, то ти не їж, а збери кісточки і закопай під двором за ворітьми.
Маруся так і зробила, а на весну зійшла там яблунька і стала рости не по днях, а по часах. Підросла і зацвіла, виросли яблучка на ній. Ось підійде бабина дочка до яблуні, а та гілки угору підійме, і не вирве бабина дочка яблучка. А дідова Маруся як підійде, то яблунька віти опустить і вона рве яблучка.
Їде мимо дуже гарний козак на воронім коні і хоче вирвати яблуко, а яблуня віти вгору й підняла. Він і не може вирвати нічого. Давай він кликати:
— А хто б мені яблуко дістав з цієї яблуні, так того заберу собі за жінку.
Прибігла бабина дочка. Скакала, скакала і на яблуню вилізла, а яблука не дістала. Іще підходили люди — ніхто не може яблука дістати.
Тоді покликали Марусю, а вона була гарна-гарна. Їй яблуня враз віти опустила і дала яблук. Підійшла Маруся, вирвала яблучко і принесла парубкові. Він Марусю узяв, на вороного коня посадив і до себе повіз. Там вони поженилися і стали жити-поживати і добра наживати.