Побралася молода пара. Дуже вони вже любилися, пилинки одне з одного знімали. От якось запитує чоловік жінку:
— А чи дуже ти мене любиш, мила?
— Та як тобі сказати, коханий, люблю тебе так як вітерець у жнива.
Як же розізлився чоловік.
— Це виходить, що ти мене зовсім не любиш, тому що, хто любить вітер?
Кричав він довго, так розходився, що схопив сокиру та й зарубав жінку.
— Так їй і треба, якщо вона мене не любить то хай і нікого не любить.
Але прийшли жнива. Вийшов чоловік у поле. Жне пшеницю, піт з чола капає, дихати важко, а урожай зібрати треба, нікуди не дінешся. І ось по полудні повіяв легесенький вітерець, ніби залоскотав чоловіка, обвіяв його прохолодою, обдав свіжим подихом, як кохана поцілувала, так легко і радісно стало і робота пожвавішала.
— Тож он як же мене любила моя дружина, — зрозумів чоловік, — що порівняла це почуття із вітром в жнива. Адже це було таке почуття, яке додає сили, допомагає вижити в важку годину, це почуття, яке і цілує, гладить, і ніжить в одну секунду.
Зрозумів чоловік та пізно. Не було вже поруч коханої, ніжної, люблячої дружини.
Ось так часом буває, що із-за нашої гордині та дурості ми втрачаємо людей, які нас по-справжньому люблять.