Дунька

Жили дід і баба і а в них була внучка Дунька. Дід доглядав курей, гусей. А баба грядки, де росли помідори, огірки, капуста та інші овочі.

Одного разу Дунька просить діда:

— Пусти мене, діду, до лісу по гриби, я там назбираю вам грибочків. Кажуть, що їх там дуже багато вродило.

Дід не хотів пускати Дуньку: це ж ліс, будь-що там може трапитися. Але баба відпустила її. От прийшла Дунька в ліс. Боже, як там гарно, навкруг трава зелена, а листочки на деревах зелені, жовті, червоні, оранжеві, а золоті промені сонечка просвічуються крізь гілки дерев і пускають на землю золоті коси. А дерева грубі, тоненькі, рівненькі, криві, а кругом них травичка, а в травиці знаєте що? Там грибочки великі і з коричневими шапочками, маленькі, пузаті, а деякі з землі виставили свої зелені головки.

Дунька дуже зраділа і почала приказувати:

— Раз дубочок, один грибочок, два дубочки, два грибочки, три дубочки, три грибочки.

Не збігло багато часу, як в Дуньки корзиночка і сумочка наповнилася доверху грибочками. Дунька дуже втомилася і сіла на пеньочок трохи віддихнути. Добре було на пеньочкові сидіти, але в лісі раптово стало дуже темно. Дунька злякалася, як же вона додому піде, коли стежки зовсім не видно.

Коли дивиться, а коло неї на пеньочку сидить зайчик такий сіренький, вуха такі, як обгортки в банана, а хвостик такий, як в шапочки бубончик, тільки сіренький з білими плямами, і питає:

— Дівчинко, чого ти плачеш?

— Я заблудилася і не знаю дорогу додому. У-гу-гу-гу!

— Не плач, я знаю, де ти живеш, я буду попереду бігти, а ти дивися на мої вуха і йди.

І так вони прийшли додому Дуньки. Дивляться: дід сидить, зажурився, курить люльку, а баба коло нього плаче. Чують щось гуп-гуп біля штахетів, то заєць стукнувся головою, а коло нього Дунька.

Дід зрадів, баба перестала плакати. Хотіли подякувати зайцеві, та зайця не було, бо злякався собаки і побіг у ліс до свого кубельця. А Дунька помила руки і ноги, лягла спати і приснився їй сон. А знаєте що її снилося? Вгадайте. Не знаєте? Та зайчик.