Добро вічне

Було те в сиву давнину, коли і сіль була солоніша, і вода мокріша. На краю села стояла хатинка під солом’яною стріхою. Жила в тій хаті немолода немічна Явдоха з сином Іваном. Мав парубок вроду, мав здоров’я та силу, але не мав долі.

Явдоха дуже часто слабувала: гнітила їй душу туга за нещасливу долю сина. Іван зі сходом сонця відправлявся на заробітки, а свою немічну матір виводив з хати, садовив її в затінку, і так бідна жінка терпляче чекала на синове повернення.

Одного дня Іван затримався довше звичайного, і Явдоха, не дочекавшись сина, вирішила принести води. Але, пройшовши кілька кроків, спіткнулася і не змогла принести собі води.

Повернувся Іван додому, бачить, а мати лежить ледве жива.

— Мамо, матусенько, не покидай мене! — закричав син, але мати не мала сили вже й відповісти йому.

Йшов тої хвилини повз сивий дідусь-кобзар.

— Чого ти так гірко плачеш? — запитав він парубка.

— А як мені не плакати, коли моя мати помирає, — мовив юнак.

— Так, сину, то велика біда. Можна все знайти у світі, крім рідної матері — матері ж ні купити, ні заслужити. Але ти не хвилюйся: перемелеться лихо — добре буде. Я тобі допоможу. На високій горі, біля моря, росте чудодійне дерево. Ти поспішай туди і виріж із гілля палицю — вона й врятує матір.

— Як же туди втрапити? — питається Іван.

— Серце саме тобі підкаже, — мовив дідусь. — Тільки не йди скоро, бо біду доженеш, і не йди помалу, бо біда тебе дожене. Але дорога туди неблизька і небезпечна, — сказав те подорожній і зник.

Вирушив Іван світ за очі. Довго йшов він до своєї мети. Зустрічалися йому і хижі звірі, і лихі люди — все стерпів, все подолав парубок.

Йшов він широкими полями, йшов дрімучими лісами, коли чує: хтось плаче. Дивиться, на дні глибокої ями сидить цуценя дуже бридке. Як не поспішав Іван, але спинився і визволив бідолаху з біди, напоїв останньою краплею води, що була в нього. Напилося звірятко, впало на траву, перекинулось на страшенного та здоровенного вовка.

— Не бійся мене. Я знаю твою біду, а за те, що маєш чуйне серце, допоможу тобі. Іди за мною.

І повів його вовк на високу гору, сам подав йому чудодійну палицю.

— Ось тобі ліки від матусиної хвороби. Але запам’ятай, що через три дні посох втратить свої чари.

Летів Іван до матінки ніби на крилах, але коли зайшов до рідної домівки, то матуся усміхнулась до нього, зітхнула і затихла...

— О, ні! — закричав син у відчаї, і в розпачі вдарив об землю посохом. І стався великий шум, а на місці убогої хатини став казковий палац.

— О Боже, ні! — знову закричав у відчаї Іван. — Нащо мені багатство, якщо не буде рідної матері зі мною!

І він знову вдарив палицею об землю. І тої ж миті улюблена матусина квітка перетворилася на дівчину-красуню. Підійшла вона до Івана, вклонилася низенько і подала юнакові посох і сказала:

— Візьми його, ще не все втрачено, спробуй ще раз...

Взяв Іван чарівну палицю в руки, вдарив нею об землю, а потім доторкнувся до матусиної правиці. І сталося диво — матуся зітхнула, розплющила очі і встала з ліжка молодою і здоровою.

От і обернулося щастя до родини: мати стала здоровою і щасливою, а син одружився з дівчиною-красунею. Живуть вони поживають, добра, діток наживають.

Все лихо колись має свій кінець, а добро — воно вічне.