Плавав лебідь біля берега. Зігнувши шию, дивився у воду. А назустріч йому — щука. Зупинилась і питає:
— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
— А для чого це тобі знати?
— Та я хотіла б на зиму кудись утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
— Я на зиму відлітаю до теплих країв та живу там до весни.
— Візьми і мене з собою! — попросила щука.
— Домовились.
Почув їхню розмову рак і каже:
— Можна і мені з вами?
— Добре, якщо дуже хочеш.
Минуло літо, настала осінь. Лебідь і говорить:
— Будьте готові на завтра. Після обіду вилітаємо.
Щука сказала ракові збиратися. Рак подумав, подумав і мовить:
— А як же ми, сестро, будемо жити без їжі? Давай візьмемо з собою харчів.
— І куди ми їх покладемо?
— Давай складемо все на віз та упряжемось у нього.
Рак і щука знайшли воза, поскладали туди харчі та чекають лебедя. Другого дня прилетів лебідь і каже:— Ну, ви готові? А то я вже лечу!
— Готові, готові, тільки ти, будь ласка, поможи нам віз вести.
— Добре. Чіпляйте мені мотузку за ногу.
Рак прив’язав лебедя за ногу. Свою мотузку взяв у клешні, а щука за третю вчепилася зубами.
— Ну, разом! Рушай!
Рак посунув назад, щука стрілою розігналась у воду, а лебідь підлетів вгору. Обірвались всі три мотузки і віз залишився на тому ж місці, де й стояв.
Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знає. Тільки жабки добре насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.