Жили три брати-парубки. Бідні були, то не дуже за них квапилися заміж. А що молоді, то не хотіли брати яку-небудь, аби жінка в хаті.
Зайшов до них старенький дідусь, ніби з торбою ходить. Вони його привітали, нагодували і на ніч запросили. Він і каже:
— Просіть у мене, чого хочете.
Бо то був сам Бог. Старший каже:
— Я хотів би мати багато сала. Щоб було й не переводилось. Щоб повну діжку старого свіжим прикладати.
— Я хотів мати багато меду, щоб трирічні діжки стояли, — каже середній.
— А я хочу мати жінку до мислі, — сказав найменший.
І по їх слову так і стало. Пішло їм усе в руки як з води. Оженились, розхазяйнувались. І ні в кого в селі нема стільки сала, як у старшого брата. Нікому так свині не велися, такі кабани не вгодовувались, як у нього.
Середній пасіку завів, і ніде такої пасіки не було, стільки меду, воску. А найменший і бідно живе, та має він жінку до мислі. Минуло років із п’ять, і знов прийшов дідусь. Зайшов до старшого і попросив сала, а той і не дав:
— Роби так як я, той своє будеш мати.
Попросив у середнього меду — не дав.
— Май свій! Дома сиди! Доглядай бджіл! Не тиняйся!
Зайшов до найменшого. Той його впізнав, привітав. Подякував, що дав йому жінку до мислі.
— Не поможе дяка твоя. Попрошу я у вас найдорожчого: синочка озьму. Чи дасте? Ви ж одної мислі.
Зажурились вони, посмутніли. Та нічого не вдієш, адже Бог. Даси — не даси, а все одно забере, як схоче забрати. А синочкові було років три.
— Натопіть же піч — каже дідусь, — та й затуліть.
Натопили і затулили.
— А тепер відтуліть!
Відтулили, а там не жар, а золото, і хлопчик грається собі в печі грішми тими. Подякували вони старому, бо вже не думали бачити сина живим, і зажили утрьох ще краще.
А в братів мед та сало пропали. У старшого все свині здихають, а в середульшого вся пасіка перевелася.