Де-не-десь, у якімсь царстві, жили собі чоловік і жінка. Були вони вже в літах, а дітей не мали, але дуже хотілося їм дитини.
— Аби хоч поросятко нам уродилося, — говорили вони.
І так сталося, як сказалося. Як підросло поросятко, то почало скидати з себе шкіру. Як скине свою шкіру, то така гарна дівчина стає, що в світі більше такої нема.
Ходила вона між людей і дуже сподобалась одному хлопцеві, який схотів її засватати. Батьки намагалися відмовити його від весілля, але хлопець дуже закохався і настояв, щоб одружиться .Відбулося весілля. Живуть вони собі, і все добре. А як захоче вона, то і натягне свинячу шкіру.
Чоловік терпів це та врешті обдурив та й спалив ту свинячу шкіру. І ніколи відтоді його жінка не робилася свинею. Живуть вони поживають і зла не знають.
А багацький парубок каже батькам:
— Як той узяв собі за жінку малу свинку та й добре йому, то я візьму собі велику і мені буде ще краще.
І батьки згодилися на це. Почалося весілля. Тягнуть свиню до столу, а вона кричить. Усі сміються, бачать, що толку нема. І пустив її парубок до хліва. Тільки сорому набрався. Бо свиня не людина, і людину з неї не зробиш.
От і казочці кінець, а хто слухав, молодець.