Вовк та масло

Було це давно, коли ще Шишаківський ліс кишів різними звірами. Вискочив якось на узлісся зайчисько і задумав у село збігати. На крайніх городах молодою капустою поласувати.

А назустріч йому вовк бреде, — ледве ноги переставляє. Злий, презлий.

— Ой зайчисько, вчасно ти мені трапився, — кричить. — Я такий голодний, що тебе з’їм, бо з голоду помру.

— Не їж мене, вовчику, — каже заєць, — я ще влітку худий, малий. Іди зі мною в село, там смачненьке знайдемо. Ти масло їв?

— Ні, — каже вовк, — де ж його взяти? Якщо знайдеш, то неси сюди.

— Не донесу — відповідає заєць, — важке дуже. Кажу ж, разом ходімо до села. Там в господинь такі кружала масла лежать, що одразу не впораєшся.

— Ну, що ж, ходімо.

Добігли до села, вже й сіріти почало. Молодий повний місяць виходив на небо світити подорожнім. А в дорозі вовку та зайцю трапилася копанка, в якій молодик жовтим кружалом світив.

— Он, вовче, на дні масло лежить. Господиня охолонути поклала, тільки спочатку треба воду випити, щоб дістати.

— Бачу, але пити не буду, — відповів вовк, — я й так витягну.

Копанка глибока була. Вовк тільки шубовсть в неї. А зайцеві цього і треба. Почекав, поки вовк булькатися перестав і пострибав до села ласувати капусту та місцевим кролям новину розказувати. Кажуть, довго ще копанку називали Вовчою.