Заснув старий сад. Замовкли липи, не шелестять листям, не розмовляють між собою. Задрімали пташки, квіти і трави. Лише місяць, заглядає в темний сад, сріблить дерева, стежки і клумби, на яких ростуть троянди, гвоздики, айстри.
Посередині червона, не зовсім розквітла троянда. Тільки одна вона в саду не спить. Стоїть із гордо піднятою головою і мріє про те, що тільки заховається місяць, зникнуть зірки, а сонце освітить землю своїми першими теплими промінчиками, вона пишно розквітне. Стане непомітною довколишня краса, всі будуть милуватися, захоплюватися тільки нею.
Закінчилася ніч, сонце засяяло в небі, прокинувся сад, зашелестіло листя, заспівали птахи. Золотий промінець сонця торкнувся троянди, зігрів її ніжні пелюстки, і вони розкрилися так, що всі інші квіти були вражені її красою і низько схилили перед нею свої голівки. Та троянда навіть не глянула в їх бік, не привіталась, не кивнула головою.
Прилетіла бджілка, хотіла сісти на червону троянду, але побачила, як та гордо закидає голову, нікого не помічає довкола, сіла на сусідню айстру, а потім полетіла попередити інших комах, щоб не сідали на горду троянду.
Під вечір троянда почула тихий і ніжний шепіт вітру. Квітка ще дужче загордилась, думаючи, що він милується її неповторною красою. Але вітер не звертав на неї уваги, лише недбало колихав її пелюстки.
Закінчився день. Стало темніти. Засяяли зірки, срібний місяць знову заглянув у сад. Скрізь було тихо, поки не заспівав свою пісню соловей. Він співав про все на світі: про літні ночі, про місяць, зорі, про пташине гніздечко, та ні словом не обмовився про троянду.
Сумно і одиноко стало їй. В цю хвилину на троянду впав із липи сонний павук. Дуже розізлилась вона, презирливо шпурнула його так, що він упав на землю, боляче вдарився і довго не міг прийти до тями.
Інші квіти схилилися над павуком, ніжно прикрили своїми листочками, хотіли захистити від гордої і злої троянди. Але їй нічого не сказали, бо були сором’язливі.
Та заговорив старий сад. Дерева були незадоволені поведінкою гордої троянди. Замовк соловей, пурхнув і полетів далеко-далеко.
Троянда зрозуміла, що всі засуджують її, але не розкаювалась. Думала, що всі навколо злі, несправедливі до неї. І вона потягнулась вперед, виставила свої колючки. А в цей час прилетів вітер, все побачив і дуже розсердився, що троянда так зневажливо ставилась до всіх мешканців саду. Він розгулявся, почав тріпати ніжні трояндові пелюстки. Полетіли вони в різні боки, а вітер, покрутивши їх у повітрі, недбало кидав на землю.
Від гордої, самолюбивої троянди залишилися тільки тоненькі стебла, які самотньо стояли серед клумби. Через деякий час і вони засохли, похилилися і назавжди зникли. Ніхто у саду не пошкодував троянди, хоча вона була пахучою і красивою.