У старому-старому селі наді Пслом-рікою жив собі та поживав старенький чоловік Третячок. Був він невисокий, шустренький, мав звичку сунути свого носа куди треба і куди не треба, любив і вмів про всі новини на кутку дізнаватися першим. Та й не одну побрехеньку чи то вигадав, чи справді пережив.
Хата його стояла на крайній вулиці од річки, на так званій Губівці. Двір чималий, посередині груша, далі — город, за ним широка левада, яка впиралася у предковічний яр. А наліво й направо ще був не один яр, тому, мабуть, і село називалося Яреськи.
До дядька Третячка здавна прилипло прізвисько Морячок. Чи то вже він і сам колись плавав морями-океанами, чи хтось здуру назвав його так. Подейкують, що як прибув він із війська, то довго ходив по селу у моряцькій безкозирці. Видно, хотів упасти якійсь дівчині в око, але, коли повертався із генделика, то впав у глибоку калюжу біля самого двору. Виліз із неї вже не Морячок, а сатана сатаною, ще й кемпеля морського втопив. Ну а сусідам торочив, що якась нечиста сила підняла його за дві ноги та й брязнула в багнюку.
Одного літнього вечора, коли вгамувалися комарі. Третячок ліг під грушею та й заснув. І таке з ним приключилося, що нікому, окрім своєї онуки (та й то років через двадцять), — ні гу-гу.
Із річки тягло прохолодою, вже й жабам набридло співати. Десь за Сорочинцями у нічному небі поблискувало й підгримлювало, а дядько солодко спав, додивлявся третій чи четвертий сон. Аж щось як улупить його по лобі, і почалося таке, що й людям сказати не можна. Або засміють, або скажуть, що з глузду з’їхав на старість. Перед ним стояла чи то мавка зі Псла, чи ще якась марюка в білому одіянні, і гукала, манила за собою. І хоч як упирався Третячок, а нічого вдіяти не міг. Руки були ніби зв’язані, язик задубів, тож мусив іти за потворою.
Ледве встигав перебирати ногами Морячок, а куди і навіщо його несла нечиста, не знав. Ось нічна тварюка легенько перестрибнула ярочок, а дядько гепнувся на саме дно. Забив гузно, що й полаятися не гріх було б, так у рот же ніби кляпа хто запхнув. От так і бреде хащами дикого терну та глоду, пропади воно все пропадом. Бреде Третячок аж до самого яру. О Господи! Яруга ж глибокий, у нього і вдень страшно дивитися, так і чекай, що чорт з рогами вискочить звідти! Ще трохи і марюка зупинилася, задоволено хіхікнула:
— Дивись, бачиш, світиться під землею. Отут захований панський скарб. Ти перший і останній чоловік, хто знає про нього. Але боронь Боже його зачіпати, доки я не прийду знову і не дам дозволу! Зрозумів?
Раптом як грякне, як блисне та як урепіжить дощ, та як дремене Третячок на гору. Ох і легко ж йому біглося, ну прямо як у юності до дівчат! Опам’ятався під грушею у дворі, перехрестився тричі і хутко в хату.
— І де тебе носить нечиста сила? — спросоння промимрила жінка, — казала ж, лягай у хаті, так ні, повітря йому чистого подавай.
— Еге ж, еге ж, нечиста носила, панський скарб...нікому ні слова, — белькотав Третячок.
На ранок усе б і нічого було, ну трохи штани в глині, щока подряпана, дрібниці, з ким не буває. Можна списати на побут, а все інше забути, як дурний сон, але ж халепа — лаптя не було ніде,ні в хаті, ні під грушею.
Пішов Морячок у леваду. Та що там після дощу розбереш? Вітер трави похилив, трохи гілок наламав. Яр, умитий дощем, аж помолодшав, а на самому дні лапоть валяється. Ніби вкопаний, застиг чоловік, оце тобі й придибенція, оце і спи під грушею тепер.
— Господи, спаси і помилуй, спаси і помилуй, — шепотів Третячок.
Що воно було з Третячком-Морячком? Та бог його знає і відає, але під грушею він більше спати не лягає. Та й про панський скарб лише раз малій онучці розказав. Та й то як побрехеньку після випитої чарчини.