Був у матері один син. Добрий і лагідний, душі в ньому мати не чула, по краплинці збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочки. Виріс син ставний, гарний і одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показуватися невістці на очі, сиділа в сінях, а потім у сарай переселилася. Та навіть це не заспокоїло жорстоку невістку. Каже вона чоловікові:
— Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні.
Не здригнулася душа сина, так зачарувала його врода дружини. От він і каже матері:
— Наказала мені дружина вбити вас, мамо, а не послухаю — піде від мене.
Заплакала мати, та й відповідає:
— Що ж, синку, будь щасливий, а роби так, як велить тобі серце.
Пішов син з матір’ю в діброву. Наламав сухого хмизу, розпалив багаття. Убив матір, поклав серце на жар…
Та ось спалахнув сучок, тріснув, полетіла іскра і вдарила сину в обличчя, обпекла боляче. Скрикнув син, закрив долонею обпечене місце. Стрепенулося серце матері, що горіло на вогні і прошепотіло:
— Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади моє серце, а потім у вогонь покладеш.
Заридав син, охопив гаряче материнське серце, поклав його у розколені груди та облив пекучими слізьми. Ожила мати і зрозумів син, що ніхто і ніколи його не любив так, як рідна мати. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.
Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг син повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони удвох степами широкими, та й стали двома могилами високими.