Росамита

Давно колись жила одна сім’я. Звали господаря Марком, а його дружину Марією. Була в них і донька, білява, зі світлими очима та добрим серцем. Звали її Росамитою.

Народилась вона в чистім полі, коли Марко косив жито, а жінка допомагала йому снопи в’язати. Марія викупала доньку в ранковій росі, тому і назвали її Росамитою — у росі мита. Коли дівчина народилась, то місяць ще ясно світив, а біля нього зіронька була і теж яскраво світила. Почувся перший крик немовляти, взяв Марко на руки дитину, підніс до неба і почав просити у місяця і зірки щастя доньці. А найбільше просив, щоб серце у неї було добре і слово мудре. Побачив він на долоньці руки Росамити маленький місяць і біля нього зірку, яка на небі ясно світила.

Минали роки. Недалеко, по сусідству, жила інша сім’я. Заздрісна сім’я, де працювати ніхто не хотів, добра не робив, а все хотіли так, на дурничку прожити, злісні наклепи на всіх зводили. Дочка в них теж була, навіть в один день з Росамитою народилася. Тільки Росамита в полі, в житі, а сусідка — вдома, в пуховій перині. Нарекли сусідську дівчину Клепатою. І справді, ім’я те їй підходило, бо любила язиком клепати, коли виросла.

З часом розійшлися чутки по білому світі, що в Україні живе дівчина, яку звуть Росамитою. Мудрості і вроді її всі дивуються. Гляне на пригнічену людину — радістю обіллє, доторкнеться до хворої людини і хвороба відступить.

Дійшли ті чутки і до поганців, які тоді за морями жили, лише грабували та вбивали. Зібрались поганці і почали радитись, як викрасти те диво — Росамиту. Підняв руку поганський владика і наказав своїм поганцям:

— Віднині станьте стерв’ятниками. Землю покрийте попелом пожеж, але Росамиту живою і неушкодженою приведіть до мене. Спершу полечу я сам на ту землю і дізнаюся, чим пахне там: кров’ю, пожежею чи миром.

Вдарився Хасан об землю і полетів орлом-стерв’ятником. Прилетів на квітучу землю, зайшов у хату Клепати, яка по сусідству жила і любила плітки розводити. Став у неї розпитувати-випитувати про Росамиту. А Клепата, не задумуючись, розповіла все, що чула і бачила, ще й брехні додала. Сподобалась Хасану Клепата. Він засміявся і подумав, що з неї буде хороша відьма в його царстві стерв’ятників.

Завітав Хасан і в хату Марка. Старцем прикинувся, хліба попросив. Вийшла і Росамита з другої кімнати в той час.

— Не треба, тату, давати цьому перевертню святий хліб. Він однаково кине його під ноги і розтопче, ще й сміятися буде. А ось гляньте, — і Росамита показала Хасану свою ліву руку.

Хасана почало тіпати, бити об землю, мов у лихоманці. Тут побачили всі, як на ньому почало рости пір’я і враз із хати вилетів стерв’ятник. Всі вийшли дивитися на те диво і вгледіли, що стерв’ятник вже високо летів і ніс у кігтях Клепату. Марко подивився вслід і промовив:

— Такої не шкода. Вона не любила ні своєї землі, ні людей, які на цій землі працюють.

Налетіли чорні стерв’ятники на землю. Огненні стріли пускають. Полум’я покрило оселі. Вийшов і Марко з хати, а за ним Марія з дочкою. Закипіли у їхніх серцях і гнів, і біль, а Росамита почула голос зірки.

— Росамито, дитя добре, то знак на твоїй руці мудрий, непростий. Підніми ліву руку до неба і прокажи: «Земле моя свята, в тобі сила моя з місяцем народилась, коли зірка світилась». Але від тієї хвилини ти зникнеш навіки. Людям ти будеш нести добро, але цього не буде ніхто бачити.

Підняла Росамита чарівну руку і проказала ті загадкові слова. Засвітились на небі всі зірки, земля заколихалась. Вороги, мов камінці, попадали додолу мертвими. Зруйнувалося чаклунське царство. А Клепата зосталася в живих. Та земля відмовилася від неї, бо Клепата зрадила її, а рідна земля не прощає зради.

Росамита і сьогодні живе в людях, але ніхто її не бачить. Вона несе добро в кожну оселю, кожній людині.