У селі ночував дід-гончар, а хлопці і дівки йшли із вечорниць. От одна дівка побачила гончаря із возом, повним горшків да кобилою біля тину. Вона підійшла до воза та й думку дума: «Скільки ж то потрібно грошей, щоб купити ці горшки?! А як добре в них плаття прати. Візьму я, мабуть, двійко, тоді дід і не замітить.»
А як взяла, то й стала ходить туди-сюди: од воза і до свого тину. От уже й жінки корів на вигін женуть, а вона все ходе й ходе туди-сюди. Коли гончар проспався, вона йому й каже:
— Ой, дядю, пустіть, більше в житті чужого не візьму!
Уже й на коліна стала, сльози ллє. Ну гончар її і пустив. А Мелашка тоді три тижні одлежувалась. Ось що наробили горшки!