Жили собі дід та баба й жили дуже бідно. Пішов от якось дід на річку, щоб рибки впіймати. Кинув сітку раз — пуста, другий раз — пуста, а на третій витяг рибку, не простую, а золотую. Та каже людським голосом:
— Відпусти мене, дідусю, що хочеш для тебе зроблю.
Пішов дід додому та й хвалиться:
— Впіймав я сьогодні в сітку золотую рибку. А вона казала, що бажання виконає. Та не треба мені нічого. Я її пожалів та й випустив.
— Та нащо ти її пустив? Лучче б корито попросив.
Зажурився дід, пішов до річки і гукає:
— Рибко, золотая рибко! Розказав я про тебе бабі, а вона сказала, щоб корито у тебе попросив.
— Іди додому, діду. Буде тобі корито.
Пішов дід радісний додому, а баба й каже:
— Нащо мені твоє корито. Йди хату попроси.
Пішов дід знову до річки. Розказав усе рибці. А та йому:
— Йди, діду, додому. Буде тобі хата.
Пішов дід додому, а клятій бабі знову невгодно.
— Хочу бути дворянкою, — каже.
Рибка і цю просьбу виконала. От запряг дід коней та й їдуть вони з бабою на ярмарок. Везе він її, коли тут їде король з королевою. Проїхали, а після них пиляка. Баба чхнула, ударила діда і каже:
— Надоїло мені бути дворянкою, хочу бути царицею.
Пішов дід знову до рибки, а та йому:
— Іди додому, старенький.
Повертається додому, а бабі знову невгодно.
— Хочу бути царицею і на суші і на воді.
Пішов дід знову до рибки. Вислухала вона його й попливла, та нічого й не сказала. Постояв дід, постояв та й собі пішов додому. Приходить, дивиться, а баба сидить біля розбитого корита.
Вам казка, а мені бубликів в’язка. От і казочці кінець, а хто слухав —молодець.