Жили-були дід та баба. Багато років були разом, але дітей їм Бог не дав.
Одного разу вийшла баба на вулицю, пішла в сад, сіла на лавку та й заплакала. Важко їй, немає у неї діточок. Сльози одна за одною текли по її щоках і падали на зелений лужок. Раптом чує баба, що її хтось кличе. Подивилася по сторонах — нема нікого. Подивилася на небо й побачила зірочку. Злякалася старенька, ніколи не бачила зірок вдень. Встала і хотіла вже піти, але зірочка упала на землю, вдарилась і перетворилась у гарну дівчину. Очі у неї сині, як небо, губи червоні, наче калина, а в косі — місяць.
— Якого ти роду? — запитала старенька.
— Нічия я.
— А де ж ти живеш?
— Ніде. Немає у мене домівки. Жила на хмаринці, допомагала місяцеві, але не слухалась його і вигнав він мене з неба на землю. Не повернуся назад, буду жити тут.
Зраділа баба, забрала дівчину до себе. Привела її додому, але не знає, як її посадити і чим шанувати. Назвали її Зірочкою. І стала вона у них жить.
Живе рік, другий. Старенькі донечкою не натішаться. Всю роботу зробить: птицю нагодує, поприбирає, пічку затопить, їсти зварить і на городі лад наведе.
Хлопці від Зірочки очі не відводять. Вона до криниці — вони за нею, вона в ліс — вони слідом. Але не помічає їх дівчина, товаришує з усіма, а одного вибрати не може.
Одного разу їхав через їхнє село молодий царевич. Побачив він Зірочку, зупинив коня, підійшов до неї й запитав:
— Якого ти роду? Як звати тебе красуне?
Зашарілась Зірочка, утекла і заховалась. Довго її шукав царевич, та так ні з чим і поїхав. Після цього змінилася Зірочка. Все у неї з рук випадає, сумна ходить, не сміється, не співає й не танцює. А царевич перестав їсти, на бали не їздить, згадує все Зірочку. Батько побачив, що коїться з сином, і порадив шукати Зірочку.
Приїхав царевич у село, розпитав у людей про дівчину, прийшов до неї додому, побачив, і сум зник в його очах. Зраділа й Зірочка, стала ще гарнішою. Зіграли вони гучне весілля й живуть у добрі та злагоді.