Колись давно, коли річка Руда була повноводою, на її берегах розкинулося велике дружнє село. Жили в ньому багаті та веселі люди. І все у них було гаразд, здорові родини, повні комори, худоба в хлівах не переводилась. Збирали в лісі дикий мед, горіхи, гриби та ягоди, ловили в Рудій щук та окунів. Збиралися всією вулицею на свята, ділилися з ближнім, чим могли, і не було такого, щоб хтось комусь відмовив у помочі.
Та приїхав якось у це село заїжджий купець, і почули люди від нього нове слово «Блат». Давно вже купець поїхав, а Блат оповив село недовірою, корисливістю, жадібністю, брехнею.
Почали люди мурувати паркани, відгороджуючись від сусідів. Кожен став дбати лише про себе. Люди перестали допомагати один одному, ділитися, співчувати. Нічого не можна було купити, ані виміняти, все було «по блату» : кум — то свату, то брату, а сусіду — зась.
Та схаменувся один найстаріший дідусь і зібрав громаду:
— Доки ми будемо, люди добрі, туманити один одного і жити «по блату»? Нумо, знесімо його на цвинтар та поховаємо.
Сказано — зроблено. Зробили селяни труну, понесли Блат на кладовище. Вже і яма готова. Та немає цвяхів, щоб труну забити. Можна лише «по блату» дістати.
Так і досі гуляє по світу ця нечисть та людей туманить, не завжди дає людям жити по справедливості...