В одному селі полюбилася дівчина вужеві. А дівка була красива, як калина в лузі. Та мусила побратися з вужем. Повіз він її до себе у будинок скляний під землею.
Мати дівчини довго журилася, плакала, а потім і змирилася. А що ж робити? Через деякий час знайшлося у молодої жінки двоє дітей-близнят. Обоє були ловкенькі, на матір схожі. Та й сама мати стала ще кращою, розцвіла, як ружа. Подивилася якось мати на дітей та й каже:
— Коли Бог дав, що діти людьми породилися, то треба їх в людей похрестити.
Почали вони збиратися до церкви, сіли у золоту карету та й поїхали.
Дочка ще й до села не доїхала, а матері вже розповіли. Стара сама не своя почала голосити на все село. А далі нагострила сокиру. Бачить дочка, що її вірна погибель жде, заплакала, обняла діток і сказала:
— Летіть, мої діти, пташечками по світу. Ти, синку, лети соловейком, а ти, дочко — зозулею.
Так і сталося. Зникла й мати, тільки кущ глухої кропиви виріс край дороги.