Жило щастя у пуп’янку квітки на великій луці. Багато людей приходило до тієї квітки і просили, щоб квітка розкрилася, бо всім хотілося бути щасливими. Та квітка була «мертва».
Ішли до неї і злидарі і багаті, хворі і здорові, чесні і брехуни, ті люди, які мали все, і ті, які не мали нічого. Але квітка ні перед ким не розкрилася. Нічого не могли вдіяти люди з квіткою і здавалося їм, що вони нещасливі. Деякі хотіли примусити квітку розкритися хитрощами: несли їй дари, ворожили біля неї, колдували, але все марно.
От одного разу ішла тією лукою заморена натруджена жінка і вела за руку свого маленького синочка. Вона чула про квітку щастя і їй так кортіло на неї бодай подивитися, адже вона була така нещасна по життю. Підійшли з сином до квітки і раптом хлопчикові стало смішно, і він голосно і радісно розсміявся.
В цю ж мить квітка щастя розкрилася. А жінка зрозуміла, що вона щаслива, адже у неї хороший здоровий хлопчик, та й сама має здоров’я працювати, хоч і дуже стомлена. А ще син її любить. А коли людина почувається здоровою і комусь потрібною — це і є щастя. І по-справжньому може бути щасливою лише дитина, бо радіє безкорисливо кожному дню. Тому дитині квітка і розкрилася.