Про Миколку

Жили собі чоловік та жінка. І мали вони хлопчика. Звали його Миколка. Добрий був, лагідний, поважав дорослих, виявляв милосердя стражденним.

Та, на жаль, не ходив ногами. От уже минуло йому дванадцять літ, а він все не встає з ліжка. Якось зайшов до нього бідний чоловік, попросив шматочок хліба, що лежав на столі. А хлопчик каже:

— Я б з радістю подав вам хліба, але не можу встати з ліжка.

А чоловік йому:

— Встань і подай хліб, ти зможеш.

І справді, Миколка підвівся і пішов до столу. Радості не було меж! Хлопчикові хотілося чимскоріш повідомити про своє одужання батькам, але вони були у полі. Миколка вибіг на вулицю і чимдуж помчав у поле. Батьки як побачили сина, то дуже зраділи і вирішили відсвяткувати цю подію. Зібралося на їхньому подвір’ї все село.

Аж гульк — клуня горить і звідти доноситься голос:

— Якщо ввійдеш всередину, потухне!

Хлопчик, не довго думаючи, вскочив у клуню. Вогонь погас, але на шиї Миколки повисла змія і промовила:

— Тепер будеш носити мене три роки, а я за це подарую тобі коня, який виручатиме тебе в скрутну хвилину, тільки свисни.

Минули роки. Миколка одержав обіцяне і був уже щасливий. Та раптом на його шию повісилась друга змія і сказала:

— Будеш носити мене роки, а я тобі за це подарую сорочку з одного боку золоту, а з другого срібну, в якій тебе ніхто не переможе.

Минув час і друга змія виконала свою обіцянку. Коли юнак вже подумав, що тепер усе гаразд, на його шию стрибнула третя змія і наказала теж носити її три роки, а вона йому за це дасть три трісочки, які виручать його у скрутну хвилину, коли їх запалить.

Минув зазначений час, і Миколка покликав коня, одяг сорочку, взяв три трісочки і вирушив у дорогу. От їде він, їде, аж на його шляху село, в якому не видно живої душі. Лише в крайній хаті надибав стареньку бабусю. Як побачила вона хлопця, то дуже злякалася і порадила негайно втікати, бо їхнє село захопили змії і пожирають усіх підряд. Не залишилось уже майже нікого, лише дочки панові. Так сьогодні чудовиська і їх поїдять.

Не злякався юнак і не втік, бо звик заради інших жити. Хлопець став чекати на першого змія. Ось бачить, летить одноголовий та прямо на нього, ще й сміється:

— Ха-ха-ха! От є чим поласувати і закусити.

Почали вони битися. Враз відлетіла змієва голова. Поклав її Миколка під величезний камінь і хотів був уже їхати, аж тут з’явився другий змій — триголовий. Ще й сміється:

— Ха-ха-ха! От і є чим поласувати і закусити!

Побив хлопець і цього, а голови знов поклав під той самий камінь. Збирається в дорогу. Коли що це? Неначе хмара чорна насуває-летить дванадцятиголовий змій. Бився з ним Миколка три дні, а на четвертий вже зовсім знесилився.

Свиснув раз-другий і йому на допомогу примчав кінь та й став топтати копитами змія, а юнак тим часом відрубував голови. Одинадцять відтяв, а дванадцята почала проситися:

— Не відрубуй мене, я зла не причиню і тобі у пригоді стану.

Пожалів хлопець голову та й залишив, а інші під камінь поклав.

Слава про сміливого парубка облетіла весь край. Довідався про це і пан. Послав слуг, щоб знайшли хлопця, бо хоче подарувати сміливцю півцарства і віддати за нього одну із своїх дочок.

Так і зробили. Відгуляли весілля. Зажив Микола щасливо та багато, але не полишав людей в біді, часто вирушав у походи (коли кликали на допомогу), вдягнувши подаровану непереможну сорочку та осідлавши коня.

Аж от одного разу, коли Миколи не було вдома, на їхньому подвір’ї з’явився небаченої краси юнак та й став залицятися до його дружини. А та вподобала його. (Був то не хто інший, а змієва невідрубана голова, що перевернулася в парубка). Став змій і так, і сяк випитувати в жінки, чому Миколу не можна перемогти. І от одного разу дізнався правду про сорочку. Та й думає: «Як би заволодіти нею?» Підмовив Миколину дружину, щоб украла і принесла йому. Та, закохавшись у змія, так і зробила.

Коли Микола довідався, що немає сорочки, то запалив три трісочки, які подарувала йому третя змія. Враз з’явилися сестри-змії. Вони порадили хлопцеві перекинутися на дуже гарного коня, щоб змій його купив. Але коли той побачив коня, то сказав:

— То не кінь, а Микола.

І наказав його зарізати. А у змія була служниця, якій цей коник дуже сподобався. Прийшла вона до нього та й каже:

— Хочуть тебе, друже, завтра стратити.

А він їй:

— Як бризне кров моя, візьми краплину і віднеси в сад.

Дівчина так і зробила. Виросла в саду яблуня. А яблука на ній небачені, смачні та соковиті, аж виблискують на сонці. Побачив їх змій та й каже:

— Не яблуня це, а Микола. Зрубайте її.

— Що ж робити? — запитує служниця у Миколи.

— Коли будуть рубати, візьми трісочку і вкинь в озеро.

Вона так і зробила. Перекинувся Микола в дуже гарного селезня і плаває собі.

Прийшов змій до озера, скинув сорочку, почав купатися. А Микола підплив до берега, перевернувся в парубка, одягнув сорочку і знову став непереможним. Потім одружився зі служницею, яка йому допомагала, і зажили вони щасливо в добрі та злагоді.